Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том перший

твоїх комор. Він звелів чоловікам відчинити їх і наїдатися досхочу. Та ба, комори виявилися порожні. М'яса не було. Люди поніміли з жаху, і серед мертвої мовчанки я подав свій голос: «О Мусу, де ж м'ясо? Що воно там було — ми знаємо. Хіба ми не полювали й не носили з ловів його сюди? Коли ти скажеш, що одна людина поїла його, це буде брехня, проте тут нема ні шматочка. Де ж воно, Мусу? Ти розмовляєш з богами. Де ж м'ясо?» І люди гукали: «Ти розмовляєш з богами. Де ж м'ясо?» І всі злякано перешіптувалися між собою. Я ходив поміж них і розповідав їм про незбагненні речі, про мерців, що приходять і зникають, немов тіні, та роблять лихі вчинки, аж усі заголосили з переляку і збилися вкупу, немов діти, темрявою наполохані. Нівак повів до них мову, складаючи все лихо, що сталося їм, на Мусу. Коли він скінчив, зчинилася метушня, і вони схопили списи, моржеві ікла, кілки та почали збирати каміння на березі. Але Мусу втік додому, і тому, що він не пив гучу, вони не могли піймати його, а тільки спотикалися й заважали один одному. І досі ще вони виють коло його іглу, а жінки Мусу — всередині, і через той вереск не чути його голосу.

— О Ангейте, ти зробив добре, — похвалив я його. — Тепер візьми ці порожні санки й нагодованих собак і швиденько їдь до іглу Мусу. І, перше ніж п'яні люди второпають що до чого, кинь його в санки, й вези сюди.

Чекаючи на Мусу, я давав добрі поради своїм прихильникам, а тим часом вернувся Ангейт. Мусу був на санках, і подряпане обличчя свідчило, що жінки добре налупцювали його. Він скотився з санок і, плачучи, впав мені до ніг.

— О пане, ти пробачиш Мусу, раба твого, за теє зло, що він накоїв! Ти велика людина і помилуєш мене!

— Зви мене братом, Мусу, зви мене братом, — поглузував я, носаком мокасина піднімаючи його на ноги. — Тепер ти будеш коритися мені?

— Так, пане, — пхикав він, — завжди.

— Тоді лягай поперек санок. — Я взяв у праву руку батога. — Лягай долілиць. І хутенько, бо ми вирушаємо сьогодні в дорогу на південь.

І коли він умостивсь, я почав хрестити його батогом, вичитуючи за кожним ударом кривди, мені заподіяні.

— Це за непослух взагалі — лясь! А це за неслухняність зокрема — лясь, лясь! Це за Есанетук! А це тобі на порятунок твоєї душі! А це за те, що ти підкопувався під мене! Це за Кукту! А це за богом дані права! А це за первістків ситеньких! Це ж тобі за прибутковий податок, за твої хлібини та рибу! А це за всю твою неслухняність! А це, наостанці, щоб ти віднині мався на бачності й розуму не втрачав! А тепер не пхикай і підводься! Прив'язуй лижви і гайда вперед прокладати слід собакам. Ну, рушаймо! Мерщій!

Томас Стівенс тихенько посміхнувся сам до себе, запалюючи п'яту сигару й пускаючи кучеряві калачики диму до стелі.

— А як же люди з Татарату? — спитав я. — Мабуть, жорстоко було кинути їх на певний голод?

Він засміявся й відповів, попахкуючи сигарою:

— Хіба в них не лишилося гладких собак?

ВІРА В ЛЮДИНУ

— Слухай-но, як ми зробимо: киньмо кості.

— Гаразд, — погодився другий чоловік, одночасно повертаючись до індіянина, що саме лагодив собі лижви, сидячи в кутку хатини. — Слухай-но, Старий Дзьобе, а метнись лишень до Олсонової хати та позич у нього кості до грання.

Цей несподіваний наказ, що перебив розмову про платню робітникам, про дрова та про харчі, здивував Старого Дзьоба. Окрім того, було ще зарано, й він ніколи не стрічав, щоб білі — подібні до Пентфілда та Гатчинсона — сідали гуляти в кості чи то в карти, не попоравши усієї роботи. Але, як і кожний юконський індіянин, він і оком не змигнув, а зодяг свої рукавиці й пішов з хатини.

Хоча перейшло вже за восьму годину, надворі було ще зовсім темно, і житло їхнє освітлювала лойова свічка, встромлена в порожню пляшку з-під віскі. Вона стояла посеред немитого цинового начиння, що його було награмсано на сосновому столі. Стікаючи довгою шийкою пляшки, лій застигав і утворював мініатюрні глетчери. У малій кімнатці, що правила цим людям за оселю, геть усе гайном стояло — точнісінько, як і на столі. Попід однією стіною влаштовано було два ліжка, одне над одним; їх не було застелено, і, ото як удосвіта двоє чоловіків сповзло з них, укривала так і звисали додолу.

Дарма що Лоуренс Пентфілд та Коррі Гатчинсон були мільйонери, нічого незвичайного у їхньому вигляді не було — вони скоріше скидалися на лісорубів з якогось мічманського табору. Але там, у темряві, де зяяли щелепи ям, їхні люди, що одержували по п'ятнадцять доларів денно, тягали коловоротами відра породи й золотодайного піску, який лежав на самому днищі, і відділяли золото-дайний пісок від твердої породи. Кожного дня вони видобували золота на тисячі доларів, і все те належало Пентфілдові та Гатчинсонові, які посіли місце найбагатших королів Бонанзи.

Пентфілд порушив тишу, що запанувала відтоді, як пішов Старий Дзьоб: він зібрав докупи брудні тарілки й застукотів пальцями по звільненому місці на столі. Гатчинсон зняв нагар із свічки, що почала-но чадіти, і задумливо розітер сажу великим і вказівним пальцями.

— Лихий би його взяв, краще б ми поїхали разом! — скрикнув він несподівано. — І скінчилися б усі суперечки.

Пентфілд похмуро скинув на нього оком.

— Коли б не твоя клята впертість, ми б давно вже дійшли згоди. Тільки й діла, що зібратися тобі та їхати. Я б уже тут доглянув роботи, а на той рік і собі вибрався б.

— І чого б то я їхав? Адже ж на мене, здається, ніхто не чекає…

— А твоя рідня? — відрубав Пентфілд.

— Так і на тебе чекають, — не здавався Гатчинсон. — Ти знаєш хто — я маю на увазі твою дівчину…

Пентфілд понуро знизав плечима.

— Вона може підождати.

— Зваж і на те, що вона чекає вже два роки.

— Далебі, ще за один рік вона не постаріє.

— То вже буде три роки. Зваж на це, приятелю, три роки тут, на краю світу, в цьому клятому закутні, де тільки засудженим і каратися… — Гатчинсон з відчаєм махнув рукою, мало не стогнучи.

Він був на кілька років молодший за свого компаньйона; мав од сили двадцять шість. Щось журливе проглядало у виразі