Ніл Гейман - Американські боги

Юнак швидко розпатрав кролика і став їсти, відриваючи шматки м’яса, обсмоктуючи кісточки. Закінчивши, він поскидав обгризені кістки та хутро на землю. Потім підвівся і пішов гілкою до стовбура, аж поки не зупинився за півметра від Тіні. Геть не соромлячись, став розглядати Тінь — уважно, з ніг до голови. Його щоку і груди поплямувала кроляча кров, і він витер її тильним боком долоні.

Тінь відчув, що треба сказати хоч щось.

— Привіт.

— Привіт, — відповів божевільний. Тоді, стоячи на гілці, він відвернувся і пустив струмінь темної сечі на галявину внизу. Це тривало довго. Закінчивши, він розвернувся та всівся.

— То як тебе звати? — запитав Гор.

— Тінь.

— Ти тінь. А я світло... — кивнув юнак. Помовчав, а тоді: — Усе суще відкидає тінь... — ще одна пауза. — Вони скоро битимуться. Я дивився, як воїни прибувають. Я ширяв високо в небі, і ніхто мене не міг побачити, хоч серед них є справді гострозорі.

Він не говорив нічого, а тоді запитав:

— Ти ж при смерті, ти знаєш про це?

Але Тінь не міг відповісти. Усе було надто далеко. Яструб ліг на крило, осідлав висхідні потоки і гвинтом знявся у ранкове небо.

Місячне сяйво.

Судомний кашель скрутив Тіневе тіло, проштрикнув пекельним болем груди та горлянку. Він задихався.

— Привіт, цуцику, — покликав його знайомий голос.

Він опустив погляд.

Місяць яскраво світив крізь гілки — було ясно, мов удень. У цьому сяйві, на землі під ним, стояла жінка з блідим обличчям. Вітер шурхотів гілками.

— Привіт, цуцику, — повторила вона.

Він намагався щось сказати, але натомість глибоко та надсадно закашлявся. Довго не міг зупинитися.

— Знаєш, любий, мені не подобається цей кашель, — лагідно мовила вона.

— Привіт, Лоро, — прохрипів Тінь.

Вона подивилася на нього мертвими очима і всміхнулася.

— Як ти мене знайшла?

Вона постояла мовчки, осяяна місяцем. А тоді відповіла:

— Ти єдине, що пов’язує мене з життям. Єдине, що в мене залишилося. Єдина річ, не забарвлена однотонно-похмурим сірим. Зав’яжи мені очі та кинь у найглибше місце на дні океану — я все одно знатиму, де тебе шукати. Заховай мене на сотню кілометрів під землю — я знатиму, де ти є.

Він подивився на жінку, осяяну місяцем, і в його очах забриніли сльози.

— Я зніму тебе зараз, — сказала вона за якийсь час. — Я надто часто витягаю тебе з халеп, чи не так?

Він знову кашлянув і прохрипів:

— Залиш мене. Я маю це закінчити.

Вона підвела на нього погляд і похитала головою.

— Ти з глузду з’їхав. Ти вмираєш. Залишишся калікою, або ти вже каліка.

— Напевно. Але я живий.

— Так, — відповіла вона, подумавши. — Здається, тепер ти живий.

— Як ти казала мені тоді. На кладовищі.

— Здається, що це було так давно, цуцику... А ти знаєш, тут мені краще. Не так болить. Розумієш, про що я? Але все так пересохло.

Вітер затих, і тепер він чув її запах: гнилизни, розкладання і тління. Це був сильний запах, і дуже неприємний.

— Мене вигнали з роботи, — продовжила вона. — Працювала вночі, але мені сказали, що люди скаржаться. Я намагалася пояснити, що це така хвороба, але їм пофіг. Так хочеться пити...

— Жінки, — сказав він. — У них вода. Будинок.

— Цуцику... — схоже, вона злякалася.

— Скажи їм... скажи їм, що я попросив дати тобі води...

Лора підняла бліде обличчя і пильно подивилася на Тінь, а тоді сказала:

— Я маю йти.

Раптом вона сухо закашлялась, скривилася і виплюнула якийсь білий згусток. Долетівши до землі, згусток розпався і став розповзатися в різні боки.

Тінь майже не міг дихати. На груди тисло, у голові паморочилось.

— Залишся, — сказав він слабким голосом, майже пошепки, не знаючи, почула вона чи ні. — Не йди. Побудь ніч зі мною.

Закашлявся.

— Я побуду тут трохи, — сказала вона. А тоді, як мати, що заспокоює дитя, ніжно промовила: — Я з тобою, так що тепер усе буде добре. Нічого не болітиме, поки я тут. Ти ж знаєш це?

Тінь закашлявся іще раз. Потім заплющив очі — лише на мить, як йому здалося. Але розплющивши їх, він виявив, що місяць зайшов, і він тепер сам.

Шум і пульсація в голові, сильніші за біль від мігрені, сильніші за будь-який біль. Все довкола розсипалося міріадами крихітних метеликів, що кружляли довкола нього, мов різнокольорові піщинки, а потім зникли у ніч.

Простирадло, в яке загорнули тіло біля підніжжя дерева, гучно лопотіло на ранковому вітрі.

Тоді перестало шуміти. Усе сповільнилося. Нічого більше не примушувало його дихати. Серце зупинилося в грудях.

Пітьма, в яку він зайшов цього разу, була надзвичайно глибокою. Її освітлювала єдина зоря. То була кінцева пітьма.

Розділ шістнадцятий

Та я ж не сліпий — бачу, що проти мене шахрують. Але в цьому містечку більше нема де грати.

Канада Білл Джоунз

Дерева більше не було, по-ранковому сірого неба над ним більше не було, усього світу більше не було. Небо стало опівнічно-чорним, на ньому холодно виблискувала єдина зірка — і більше нічого. Тінь ступив крок уперед і мало не впав.

Погляд під ноги: він стояв на вершечку скелі. Донизу вели сходи — такі величезні, що їх, певно, у сиву давнину видовбали гіганти, яким треба було тут спуститися.

Він рухався вниз, зістрибуючи з краю кожної сходинки. Усе боліло, але це був біль тіла, спраглого до рухів, а не передсмертна агонія тіла, підвішеного на дереві.

Тінь не здивувався, коли усвідомив, що вбраний у джинси та білу майку. Босий. Раптом згадав — саме цей одяг був на ньому тієї ночі у квартирі Чорнобога, коли до нього прийшла Опівнічна Зоря та показала сузір’я, що назвала Одіновим Возом. А ще вона взяла з неба місяць і вручила йому.

Тепер Тінь розумів, хто на нього чекає. Він спуститься сходами, і там буде Опівнічна Зоря.

Вона справді стояла там, унизу сходів. У небі не було місяця, але вона однаково купалася у його сяйві, а в білому волоссі грали сріблясті відблиски. На ній була та сама, бавовняна з мереживом, нічна