Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

на долоні. Ґлокта бачив, що в неї злегка тремтять руки. «Роблячи комусь боляче, справді можна сильно втомитися. Кому, як не мені, знати? Особливо якщо людина до цього не звикла».

— Я б не став дуже через це каратися, — сказав він. — Не сумніваюся, що він це заслужив.

Вона підвела очі, і вони виявилися суворими.

— Я не караюся. Він заслужив на дещо гірше.

«Це теж було несподівано».

— Хочете, щоб йому стало гірше?

Вона ковтнула й поволі відкинулася назад.

— Ні.

— Як скажете. — «Але мати таку можливість приємно». — Можливо, вам варто перевдягнутися.

Вона опустила погляд.

— Ой.

Бризки крові Феллоу долетіли їй до колін.

— Мені немає в що...

— Нагорі є повна кімната нового одягу. Я про це подбав. Також я розшукаю надійних слуг.

— Вони мені не потрібні.

— Ні, потрібні. Я не бажаю, щоб ви жили тут самі.

Вона зневірено знизала плечима.

— Мені нічим їм платити.

— Не турбуйтесь. Я про це подбаю. — «Зрештою, за все платять надзвичайно щедрі Валінт і Балк». — Ні про що не турбуйтесь. Я дав обіцянку вашому братові, і я збираюся її дотримати. Мені дуже шкода, що все зайшло так далеко. Мені багато про що треба було подбати... на Півдні. До речі, ви отримували від брата якісь звістки?

Арді рвучко підвела погляд, злегка відкривши рота.

— А ви не знаєте?

— Чого не знаю?

Вона ковтнула й опустила очі на підлогу.

— Коллем був із принцом Ладіслою під час того бою, про який усі говорять. Декого там узяли в полон і викупили — його серед цих людей не було. Вважають... — Вона зупинилася на мить, дивлячись на кров на своїй сукні. — Вважають, що його вбили.

— Вбили?

У Ґлокти затріпотіла повіка. Коліна раптом обм’якли. Він зробив хиткий крок назад і опустився на стілець. Тепер руки тремтіли в нього самого, і він зціпив їх. «Смерті. Вони відбуваються щодня. Нещодавно я, практично не замислюючись, спричинявся до тисяч смертей. Дивився на купи трупів і знизував плечима. Що робить цю смерть такою нестерпною?» І все ж вона була нестерпна.

— Вбили? — прошепотів він.

Вона повільно кивнула й затулила обличчя руками.

Слабка втіха

ест визирнув із кущів крізь снігопад на варту Союзу біля підніжжя схилу. Вартові сиділи неправильним колом, згорбившись довкола казанка, який парував над жалюгідним язиком вогню з протилежного боку струмка. Вони були вдягнені в товсті плащі, їхнє дихання клубочилось, а зброя лежала в снігу довкола них майже забута. Вест знав, як вони почуваються. Бетод може прийти як цього тижня, так і наступного, але з холодом вони мали битися щодня та щохвилини.

— Ну, гаразд, — прошепотів Тридуба. — Краще піди туди сам. Може, їм не сподобається, якщо ми з рештою хлопців кинемося на них із-поміж дерев.

Шукач усміхнувся.

— Може, когось із нас підстрелять.

— І після такої довгої дороги, — процідив Доу, — це буде збіса прикро.

— Гукни нам, як вони будуть готові до ватаги північан із лісу, гаразд?

— Гукну, — пообіцяв Вест. Витягнув із-за паска важкий меч і передав його Тридубі. — Потримай-но його за мене.

— Удачі, — промовив Шукач.

— Удачі, — промовив Доу, вишкірившись у дикому усміху. — Лютий.

Вест поволі вийшов із-поміж дерев і спустився положистим схилом до струмка, похрустуючи краденими чоботами по снігу та тримаючи руки над головою, щоб показати, що він неозброєний. Та він усе одно не міг би образитися на вартових, якби вони застрелили його, ледве побачивши. Він знав: ніхто не міг би більше скидатися на небезпечного дикуна, ніж він зараз. Останні обривки його форми були сховані під жмутом хутра та подертих клаптів, прив’язаних до його тіла шпагатом, а зверху на ньому був брудний плащ, знятий із мертвого північанина. На його коростявому обличчі за кілька тижнів виросла жалюгідна борідка, а очі боліли, сльозились і запали від голоду та виснаження. Він скидався на людину, доведену до відчаю — ба більше, він знав, що таким і є. Він є вбивцею. Людиною, що вбила кронпринца Ладіслу. Найстрашнішим зрадником.

Один із вартових, поглянувши вгору, побачив його й незграбно пішов, збивши у вогонь шиплячий казанок і вихопивши зі снігу спис.

— Зупинись! — крикнув він спотвореною північною мовою. Інші підскочили слідом за ним; один почав смикати пальцями в рукавичках за тятиву арбалета.

Вест зупинився, а тим часом на його сплутане волосся та плечі м’яко падали сніжинки.

— Не турбуйтеся, — гукнув він у відповідь спільною мовою. — Я на вашому боці.

Вони на мить витріщилися на нього.

— Побачимо! — гукнув один.

— Пройди за воду, тільки повільно!

Він із хрускотом зійшов зі схилу, ввійшов, хлюпаючи, у струмок і скреготнув зубами, коли крижана вода дійшла йому до стегон. Коли він насилу вибрався на віддалений берег, четверо вартових оточили його збентеженим півколом, здійнявши зброю.

— Пильнуйте його!

— Це може бути обманом!

— Це не обман, — повільно вимовив Вест, не зводячи очей із різноманітних завислих клинків і намагаючись зберігати спокій. Зберігати спокій було життєво важливо. — Я один із вас.

— Звідки ти в біса взявся?

— Я був із дивізією принца Ладісли.

— Із Ладіслою? Дійшов аж сюди пішки?

Вест кивнув.

— Я йшов пішки.

Тіла вартових почали розслаблятись, а вістря списів затремтіли й почали підійматись. Вони були майже готові йому повірити. Він же все-таки розмовляв спільною мовою, як її носій, і вигляд, безперечно, мав такий, ніби пропер сотню ліг по нерівній місцевості.

— То як тебе звати? — запитав вартовий із арбалетом.

— Полковник Вест, — пробурмотів він, і в нього затремтів голос. Він почувався брехуном, хоч це й було правдою. Він уже був не такий, як тоді, коли вирушив до Енґлії.

Вартові стурбовано перезирнулися.

— Я думав, що він мертвий, — пробелькотів вартовий зі списом.

— Не зовсім, хлопче, — сказав Вест. — Не зовсім.

Коли Вест відсунув завісу на вході до намету лорд-маршала Бурра, той вдивлявся в стіл, укритий зім’ятими мапами. У світлі лампи здавалося, ніби на нього вплинули труднощі командування. Він здавався старшим, блідішим, слабшим, а його волосся та борода — розпатланими й неохайними. Він схуднув, і пом’ята форма висіла на ньому мішком,