Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Як ви смієте! — вигукнула вона.

— Полковник принесе вам найщиріші вибачення, якщо ви скажете, що в цій пляшці, — твердо промовив граф Станіслав.

— Тут… тут… мої ліки, — невпевнено відповіла Луїза.

— У такому разі я змушений викликати поліцію, і нехай вона розбирається із вмістом пляшечки.

— Не потрібно поліцію, — Луїза зло блиснула очима. — Там отрута.

— Стасе, виклич поліцію! — почала вимагати графиня Софія.

— Почекай, Софі, — Станіслав знову звернувся до француженки: — Мадам, у вас є тільки один шанс врятувати своє життя і репутацію — чесно у всьому зізнатись.

— І ви не погубите мене?

— Я не можу вам твердо обіцяти, все залежить від міри вашої провини. Отже, ви вирішили знищити мене?

— Ні! Це зовсім не так. Мене обдурили…

— Давайте по порядку. Наскільки я розумію, ви не є ініціатором убивства. Хто керує вами?

— Я познайомилася з молодим поляком. Ми полюбили одне одного, і він переконав мене, що наше щастя залежить від одного завдання, дорученого йому патріотами Польщі. Він показав мені вирок суду, що засудив вас, графе, до смертної кари.

— Але як ви збиралися з отрутою в кишені себе виправдати?

— Я сподівалася спокійно піти. Коханий запевнив мене, що не бажає вашої смерті, і попросив влити у вино отруту, яка не вб’є вас, а тільки трохи покалічить, причому не відразу, а поступово. Після цього ми повинні були виїхати до Польщі в його маєток і щасливо зажити разом.

— Заждіть, — полковник Кислицький потер лоба. — Виходить, сьогодні ви вдруге намагалися отруїти графа?

— Так, першого разу я підлила отруту в один із келихів і підійшла до графа Станіслава з тацею, де келих стояв найближче до нього. Але у графа була зайнята права рука, і він лівою узяв не той келих. Не бажаючи заподіяти нікому шкоди, я була змушена скинути келих з отрутою на підлогу. А сьогодні граф узяв «правильний» келих.

— Боже, яка підступність, — зітхнула графиня Софія.

— Ви повинні були зустрітися з цим поляком після вечері?

— Так, звичайно, він чекає мене в моїй квартирі.

— Привезіть цього молодця сюди, — віддав наказ начальникові охорони граф Потоцький.

Граф Станіслав із графинею Софією вийшли до іншої кімнати. Софія опустилася в крісло, а Станіслав, не в силах всидіти на місці, ходив узад-вперед.

— Думаю, нам не потрібен розголос, Софі. Інакше наше життя тут, у Гамбурзі, перетвориться на суцільні тортури. Підуть чутки, плітки, косі погляди. Так що спробуємо вирішити все тихо.

— Може, ти і маєш рацію, Станіславе. Хоча за злочини треба карати. Але мене зараз більше турбує твій стан. Ти заспокоївся? А я вся тремчу від думки, що Грей міг тебе не врятувати.

— Усередині у мене все клекоче, але я намагаюся опанувати себе.

Незабаром привезли молодого поляка. На вигляд йому було не більше двадцяти п’яти років. Очі його горіли ненавистю.

— Графе, ви підла людина. Ви позбавили мене батьківщини. Ми ненавидимо вас!

— Дозвольте дізнатися, молодий чоловіче, хто це «ми»? — якомога спокійніше запитав граф Станіслав.

— Ми — це всі поляки!

— Як вас звуть?

— Адам. Адам Новинський.

— Так от, Адаме. Навіть якщо припустити, що ваші слова справедливі, ви не тільки підліший за мене, а ще й боягуз.

— Це чому?

— Я діяв відкрито, ні від кого не приховуючи своїх намірів. А ви злякалися привести вирок у виконання самостійно і переклали вбивство на тендітні плечі цієї мадам.

— Яке вбивство? — здивовано запитав Адам і поглянув на Луїзу.

— Так, Адаме, ти обдурив мене. У пляшечці була сильнодіюча отрута. І тільки завдяки вірному псу граф залишився живий.

Адам закрив очі руками. Плечі його тряслися.

— Мені сказали, що ця отрута не вб’є вас… — простогнав він крізь ридання.

— Уся біда в тому, що хтось, використовуючи твою любов до батьківщини, вклав у твою голову цей акт відплати. І ось ти, зовсім не знаючи, хто я такий, не знаючи мого ставлення до розділу Польщі, зібрався стати катом. Я не бажаю виправдовуватися перед тобою і розповідати, що для мене значить моя батьківщина. Ти не гідний цього. Можу лише сказати, що я — патріот значно більшою мірою, ніж ти. Я не губитиму твою юну душу, бо, глянувши на тебе, зрозумів, що ти щиро любиш нашу країну і зможеш у майбутньому принести їй користь. Якщо ти здатен думати, прошу тебе про одне: розберися в тому, що сталося з нашою країною сам, не поспішаючи, без чиїхось підказок. А років через десять приїжджай до мене, і якщо ми ще будемо живі, розкажеш про свої висновки. Ні, це не великодушність, просто один співвітчизник рятує іншого в ім’я майбутнього. А тепер у твоїх інтересах і у ваших, мадам, покинути Гамбург як можна швидше.

Отже, на початку листопада Варшаву зайняли російські війська. Незабаром король Станіслав Август покинув країну, і фактично в січні 1795 року Річ Посполита зникла з карти Європи.

Навесні цього року граф Потоцький вирішив визначити свою подальшу долю. Як не дивно, його вабила далека Північна Америка з її новизною, надіями, незайманою природою і незліченними багатствами. Півтора роки він по крихтах збирав відомості про далеку країну від купців, що прибували з-за океану, і простих моряків, які розповідали часом небилиці, з газет і журналів. Його і Софію не лякали випробування і труднощі, що могли чекати на них у тому майбутньому житті. Вони були разом, і це додавало їм сил.

— Графине, — запитав якось Станіслав жартівливо, — як ви ставитеся до того, що я поселю вас в Америці в курені або дерев’яній халупі, а може, і в печері? Ми сіятимемо пшеницю, розведемо кіз. Ви їх доїтимете, а я — продаватиму молоко. Я полюватиму на хом’яків, жаб і змій, а