Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Невеселий це був постій. Мандрівники перевдяглися в тепліший, хутряний, одяг, перебрали поклажу і назавжди розсталися з більшістю собак. Раз у раз мовчки поглядали на велетенське скелясте пасмо гір, що здіймалося високо в небо, заступаючи їм шлях. Але це був не страх, просто люди примірялися, зважуючи силу ворога. Амундсен краще за інших розумів, як важко вибрати дорогу через невідоме гірське пасмо. Мимоволі згадав свою першу вилазку на Хардангерське плоскогір'я п'ятнадцять років тому. Тут, як і там, кожен необережний крок міг бути останнім.

Ці гори, яких досі не бачила ще жодна людина, надили Амундсена. Ставши на його шляху до перемоги, вони кидали йому виклик і спонукали до дії. Кожна нова перешкода завжди пробуджувала в ньому невичерпний запас сил і енергії. Так сталося й тепер.

«Треба змусити цей дивовижний німий материк, що досі так відчайдушно оборонявся, заговорити й розкрити нарешті людині свої таємниці. Хіба може бути щось прекрасніше за цю мету?..» — записав Амундсен у своєму щоденнику.

Таким настроєм перейнялися і його товариші. В дальшу путь вони вирушили, сповнені бадьорості. Їх уже не лякали синювато-чорні вершини, наїжачені гострими скелями, не знеохочували важкі пошуки перевалів. Навіть громоподібний гуркіт льодовикових обвалів не затримував їх надовго. Вони знали, що мусять за всяку ціну подолати ці гори, і то якнайшвидше.

Зупиняючись на ночівлю, смертельно стомлені мандрівники тішили себе надією, що перейдений цього дня гірський хребет — уже останній і за ним вони побачать нарешті довгождану рівнину плоскогір'я. Проте наступного ранку, неначе ворожа армія, перед ними поставали нові й нові перевали та невидимі раніше вершини, схожі на скуті морозом хвилі. Гори вже досягли двох тисяч метрів над рівнем моря, потім — двох з половиною, трьох, трьох тисяч трьохсот метрів… Здавалося, цьому не буде кінця.

Змагання з часом тривало і на зупинках. Кожен якнайшвидше, якнайсправніше намагався виконувати свої обов'язки. Бйоланд забивав сокирою кілки у твердий, мов скеля, лід. Хассель приносив сніг, з якого витоплювали воду, і розпалював примус. Хансен і Вістінг годували собак. Амундсен сідав до карти. Вдень Руал завжди мріяв про ці спокійні хвилини, коли замовкає нарешті скрип полоззя, утихомирюються нагодовані пси, починає монотонно шуміти примус, випромінюючи тепло, у каструлі булькає юшка — єдина за добу гаряча страва, — і пара, вихоплюючись з-під кришки, щільною хмарою заповнює намет.

Одного вечора Хассель, колупаючи лід для витоплювання води, ударив сокирою по крижаному горбку біля самісінького входу в намет — і зблід: сокира легко ввійшла в лід аж по топорище. Горбок був містком над прірвою. Кілька уламків криги впали у темну порожнечу і довго летіли вниз. За два кроки від намету зяяла безодня…

З того часу мандрівники стали обережніше вибирати місце для зупинки.

З'ївши гарячу, мов окріп, юшку і ретельно вигрібши з мисок густу кашу пемікану, всі збивалися купкою довкола свого керівника, схвильовано дивилися на білу пляму на карті, яка оживала під його олівцем. Він старанно позначав на ній нові гірські хребти, долини, перепади, льодовики і давав їм назви: гори Королеви Мод, гірське пасмо Фрітьофа Нансена, перевали Хельмера і Хансена, Олава Бйоланда, Оскара Вістінга, Сверре Хасселя і капітана Нільсена. Він нікого не забув. Згадав навіть Бетті. З ніжністю думаючи про неї, уявив собі, як втішиться його вірна няня, коли дізнається, що в далекій у Антарктиді є гора, названа її іменем.

Не раз, дивлячись на неприступні перевали, люди підбадьорювали один одного:

— Що ж тут особливого? На такій самій висоті в Тібеті пастухи випасають отари і якось живуть.

Але тут, серед диких вершин і невідомих перевалів, вони були єдиними живими істотами. Вони й ці собаки, в яких шерсть ставала сторч, а в очах зачаївся страх. Часом вітер стихав і вщухало гнівне ревіння віхоли. Тоді западала якась мертва неприродна тиша. Чути було тільки скреготання собачих пазурів по льоду і прискорене дихання людей. Розріджене, морозне повітря кололо в грудях.

«Було щось моторошне в цьому просуванні навпомацки серед розщелин і урвищ, — писав Амундсен у щоденнику. — Провалюючись іноді по пояс у пухкий сніг, ми насилу витягували сани і підпихали їх угору, щоб підсобити псам. На стрімких з'їздах, коли не допомагали навіть вірьовки, якими ми обмотували полози, доводилося притримувати сани тросом і гальмувати їх біг, цілими годинами боронуючи сніг лижами».

Минав день за днем, етап за етапом, а полярники все бралися вгору. Не раз, ледве видобувшись на високий перевал, вони змушені були вертатися по своїх слідах, довго кружляти, знову спускатися вниз на сотні метрів, щоб знайти певніший прохід серед розколин, кожна з яких могла завести у прірву. «Один метр шляху тут вартий був щонайменше десяти метрів звичайної дороги… Ми потрапили в таке плетиво бездонних розколин, що йти далі ставало просто неможливо. Нічого іншого не лишалося, як поставити намет і шукати якусь менш порізану розколинами місцевість», — читаємо в щоденнику Амундсена.

Одного разу над табором розшалілася буря. Ураганний вітер несамовито шарпав полотно намету, оповивав усе довкола клубами снігу. Про те, щоб вирушити в дорогу, годі було й думати. П'ять діб над головами мандрівників ревіла, ні на хвилину не затихаючи, віхола, якій вторували, жалібно завиваючи, перелякані собаки. Вимушена бездіяльність каменем лягала на душу, породжувала безнадію. А тут іще Хансен підкинув:

— Там, де Скотт, зараз, мабуть, гарна погода. Цікаво, чи далеко він уже зайшов?

Це зауваження вплинуло, як удар батогом або сірник, кинутий у стіг сухого сіна. І хоч уранці все ще шаленіла віхола, Амундсен наказав зніматися в дорогу. Нічого не було гіршого за це вимушене неробство, яке забирало в людипи стільки сил і навівало чорні думки, нестерпніші за будь-яку заметіль…

Похід тривав. Назви, які давав Амундсен тим місцевостям, де проходили в ці важкі дні полярники, найкраще свідчать про те, чого довелось їм тут зазнати: «Диявольський льодовик» з тисячами підступних розколин і гладенькою, мов скло, слизькою поверхнею, на