Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

демонструючи здивування. — Це доволі елементарна операція. Звичайно, самі ми таких не робимо, є на те нейрохірургія. Але коли викликаємо нейрохірурга з обласної, хтось із наших завжди асистує. Повір мені — нічого складного. Зараз зробимо дірку в черепі, вимиємо гематому — і все. Навіть швидше за них закінчимо, ще й підемо на живіт допомагати.

— Усе, вперед! — скомандував Щур. — Кажіть, як вам повертати хворого, і я ще туди повинен збігати.

Беженар із Лідою з обох боків підійшли до операційного столу.

***

Фельдшерка «швидкої», скинувши припорошене снігом пальто, вся червона, присіла до телефону, віддихуючись. В іншої, яка увійшла слідом, вона спитала:

— Ти також ще не дзвонила до міліції щодо тієї аварії?

— А коли було? Тут усе літало...

Вона зняла трубку і набрала «02».

— Алло! Доброї ночі! «Швидка» вас турбує. Так. Ми щойно з аварії приїхали.

— Не щойно, а годину тому, — відповів голос капітана Панчишина. — 3 хірургії нам уже дзвонили, знаємо.

— Та нам не було коли дзвонити, — виправдовувалася фельдшерка, — дві бригади хірургів звозили...

— Скажіть, що там, на місці, — невдоволено перебив її Панчишин.

— Не знаємо. Там якийсь мужик з кіньми був, він і викликав. ...Так, ті двоє важкі. Приблизно годину тому. Еге, ви би бачили, що тут робилося! Нам було куди дзвонити — дві бригади хірургів звозили. Повідомила фельдшер Гриценко, а хто прийняв? Так і запишу, капітан Панчишин...

І вона поклала слухавку з відчуттям, що нарешті з приводу цього випадку для неї усі клопоти скінчилися.

***

А у райвідділі міліції черговий — капітан Панчишин — також поклав трубку на апарат, але не відняв руки.

— Що там? — запитав сержант, увійшовши до «діжурки».

— Аварія, — відповів той, — якась іномарка з дороги злетіла,

біля Держилова. Дзвоню Полинякові — нехай виїжджає. І ти готуйся. їдемо на місце. До лікарні потім.

— Зараз Іван поїде, — відповів сержант, — його черга.

— Та мені по барабану, — промовив Панчишин, — нехай заводить.

***

Коли Щур перейшов до планової операційної, робота там ішла повним ходом.

— Відсмоктувач вмикай! — командував Олег. — Давай-давай... чого він так погано тягне?

— Олег, здається, звідти, з печінки кровить, — промовив Голоюх, викидаючи у миску велику серветку, просякнуту кров'ю.

— Звідки ж іще... — погодився той. — Глянь, наче кавун трісла. Надю, на круглій голці кетгут, якнайгрубший...

Вона простягла інструмент.

Узявши подану пелюшку, Голоюх уліз обома руками в живіт, який був «розкритий» згори донизу.

— Отак добре. Далі — шити і шити. У тому ж дусі.

Щур, ані слова не промовляючи, міряв тиск хворому. Результат виміру йому не сподобався. Обличчя анестезіолога стало ще більш стурбованим:

— Наталю, підключайся до другої вени. «Метелика» маєш ще одного?

— Є, зараз.

— Давай, швидше, бо мені потрібно назад, в ургентну.

— Який тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Що робите?

— Печінку шиємо, масивне пошкодження.

— Кров ще є в животі? — запитав Щур.

— Практично немає, усе відсмоктали.

— Тоді крововтрата, вважай, два літри. Он — банка під від— смоктувачем скоро повнісінька буде.

— Уже не буде, — завірив Олег. — Кровотечу зупинено.

— Я пішов, — сказав Щур. — Наталю, пильнуй хворого. Коли що — кричи.

І він вискочив до ургентної.

***

Гудячи мотором і перемелюючи снігову кашу, що вкривала дорогу, всіма чотирма колесами, ГАЗик райвідділу міліції просувався трасою від Тачанова до периферії. У скло ліпило так, що двірники насилу встигали змітати.

— Оце валить... — здивувався сержант, що сидів позаду. — Не пам'ятаю вже, коли востаннє зима так різко бралася.

— Нормально...— зауважив Полиняк, старший лейтенант районного ДАІ, який зараз виконував обов'язки начальника, — якраз приїдемо — все засипле. Чорти би забрали таку погоду — і місця не знайдемо.

— Зі «швидкої» казали — там мужик якийсь на санях чекатиме, — сказав другий сержант, що вів ГАЗик.

— Як же, чекатиме... — буркнув Полиняк, — робити йому нічого. Напевно, вже дома, сто грам прийняв і телевізор дивиться.

— Я б і сам не відмовився, — позаздрив водій.

— Тобі не можна, — відрубав даішник, — заберу права — і з кінцями.

— Годі вам, Григоровичу! — обурився той. — А хто ж вас тоді возитиме?

— Сам поїду.

— То ви також після ста грам будете.

— А в мене немає кому прав забирати! Начальник на лікарняному! Га-га-га! — засміявся він. — Отак-то, хлопці. Але ж сліпить, паскуда!

Назустріч ішла машина з увімкненим потужним дальнім світлом. Її водій, схоже, і не збирався переключатися на ближнє.

— От, гадюка! — вилаявся сержант.

— Ану гальмуй! — закомандував Полиняк. — Гальмуй! Зараз я йому присвічу!

ГАЗик, зупиняючись, проїхав юзом, але вилізти Полиняк так і не встиг. Повз них на повній швидкості, здіймаючи снігову пилюку, пронісся здоровезний чорний джип.

— От, сучара! — вихопилося відразу в двох.

— Де такого доженеш цією колимагою...

Мовчки сплюнувши у сніг, Полиняк заліз у машину.

— Поїхали! — невдоволено наказав він.

ГАЗик, наче без особливого натхнення, рушив далі.

— Оце я розумію — машина... — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса... Нам би таку... Ох, я б круто їхав!

— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.

Усі троє засміялися.

***

— Ти не поспішай, потихеньку... — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.

— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.

— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася...

— Бачу.

— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.

— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз... Ну ось, Лідочко, а ти переживала...

У плановій операційній ситуація була більш напруженою.

— От, зараза... А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла...

— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.

— Та яка там