Улас Олексійович Самчук - Темнота

— Ну, ну, лінюхи — вставайте! І так не додержав слова: казав, збуджу о п'ятій, а ось уже пів сьомої. Риць уже чекає, — каже Іван і одразу помагає обом одягатися, сам носить чай, виносить валізи. Усі квапляться, машина вже на газі, Риць вітає гостей. Починається боротьба за місця, Вірочка конче хоче сидіти з батьком спереду, а її хочуть посадити ззаду і з матір'ю.

— Мамо! Я з тобою стільки наїхалася…

— Ні, Віро. Ви там з мамою ще заснете, а потім ми вже пересядемо, — каже Іван. Умостив їх як слід.

— Машину веду я! — каже до Риця. Той лиш посміхнувся і промовив:

— Єсть, товариш майор!

Іван міцно засів за руль і обережно пустив газ. Машина звільна рушила. На вулиці ще темно і порожньо, вітер шарпає деревами, і чорні північно-західні хмари сунули в напрямку середнього Уралу. Незабаром виїхали на рівну, довгу, пустинну дорогу, спереду далеко маячіла тайга, місцями снігові кучугури, льодові заливи. Іван цупко, ніби він міг вирватись, тримав свій руль, напружено вдивлявся перед себе, Риць одним оком позирав на нього, в душі посміхався, хотів змінити свого майора, довший час не відважувався і аж коли той зовсім розіпнув комір свого мундира та коли на саму потилицю збив свою пільотку, лиш тоді Риць наважився:

— Товаришу майор! Чи не дозволили б мені руль? — Іван глянув назад, побачив, що Мар'яна з Вірочкою вже сплять і відповів:

— Ні! Веду я! — Машина котиться далі. Напружено й рівно.

Зупинились аж в Усть-Вимську. Мар'яна з Вірочкою прокинулись. Вірочка почала домагатись «пересісти». Іван зайшов на пошту і довго там телефонував. Коли вернувся, його пасажири смашно снідали. Годинник показував біля дванадцятої.

— Що? Так пізно? — викрикнув Іван. — То я так їхав?

— Сорок, — зазначує Риць.

— Сідай і бери шістдесят! — каже Іван, а сам сідає коло Вірочки, яка сяє від щастя. Мар'яна сідає біля Риця і так до самого Чіб'ю.

Була густа, вітряна і холодна ніч, коли під'їжджали до будинку Мороза. Передні вікна світилися, біля входу стояли два вохристи. І коли авто зупинилося та коли вохристи стали на струнко, Вірочка, що весь час безнастанно гомоніла з батьком, враз ніби заніміла.

— То ми?.. То… сюди? — вирвалось у неї щиро й безпосередньо. Іван нічого їй не відповів, був поважний, відповів вохристам привітанням, взяв Вірочку за руку, і вони пішли по сходах угору. Їм назустріч вийшли різні люди, яких Вірочка не знає. З деякими тато й мама палко вітаються. Високі сходи, великі двері, блискучі клямки, багато світла. Вірочка зовсім приголомшена, не знає, що їй тут робити і коли б не «тато», що стояв також тут та давав якісь розпорядження, вона ніколи б не повірила, що вони попали «додому».

А тато зробив своє і повів Вірочку ще далі вгору по застелених килимом сходах, коридором, повним тепла і світла, і нарешті зайшли до невеличкої кімнати з ліжком, шафою, столом, двома стільцями.

— Це, Вірочко, твоя хата, — каже Іван.

— Моя? — вирвалось з неї.

— Розуміється — твоя, — каже батько.

— А де ж буде мама?

— Для мами також щось знайдемо.

— Боже! — каже Вірочка. — А ми ж у дядька Петра жили всі в одній.

Але її здивування не вгавало. Побувала у ванній, такій, якої ще так само ніколи не бачила. Її тут помили, дали нову білизну, весь новий одяг. Іван був вдячний Наталці, що та все передбачила. Мар'яна так само дивувалась, але спокійно і коротко. Її так само обернули в «ангола чистоти» — коли взяти таку подорож, п'ять день без перерви, і те спання, і той бруд.

— Як на світ народилась, — сказала вона.

А далі вже їдальня — широкий, повний стіл, Наталка за господиню, і тарелі, і світла, і знов вино в чарах. Вірочка сидить і ніяк не може опам'ятатися, все така поважна і така здивована. Іван накладає їй то те, то інше, без перерви нею займається, наливає всім чарки, Наталка уривками гомонить:

— А я їх чекаю, а я чекаю… І все думала: а що як не приїхали, як спізнилися, то ж тут такі ті потяги, та й наші могли не прийти вчасно. І враз телефон… Я вся зблідла, серце б'ється… Ну, а як там?. Боже! Стільки часу. Чи стоїть все на місці? Як там наша Ліплява? А Канів? А Дніпро? І батьки ваші? Зостались самі. Афіноген, кажуть, помер…

— Ну, досить, досить, — каже Іван і підносить чарку. Усі підносять свої…

— Ну, Іване, тепер і ти пан! — каже Наталка, і в її голосі чути лукавство.

— Добре, добре, — каже він. І за винятком Вірочки, всі випили. Опісля всі гомоніли. Торкались усього, перейшли до Вірочки:

— Вилита баба, — казала Наталка. Вірочка спустила очі додолу. — Пам'ятаю, — продовжує Наталка, — як тітка до нас приходила, у довгому, жовтому кожусі в очіпку, завжди давала мені копійку «на соняшники». Тітка Морозиха! А яка була міцна! Бувало каже моєму батькові: Микито! Коли будеш вічно сидіти при гною, сам станеш гноєм, чому не посилаєш дітей до школи? А батько їй казав: для мене пара коней дорожчі, ніж усі твої школи. Ех, каже, микитяна у тебе голова. Були ми іншого роду: мій батько і ваша мати були тільки по батькові рідні… А знаєш, Іване, хто добив мого батька? Хведько Зінченків. А думаєш де він? Тут, у нас. Був на суднобудівництві, тепер у бригаді нафтовиків.

— Це котрий? — питає Іван.

— Чорнявий такий, з вибитим оком, — говорить Наталка. Стратив око, коли його «кололи». Каже, тримали його сім діб без сну, але він заснув настоячки, карнач ткнув пальцем в око, і воно витекло…

Вірочка враз підняла голову, глянула на Наталку, на батька, на матір. Наталка схаменулася і швидко затараторила:

— Як добре, що ви приїхали, ми тут стільки начекалися, а тут воно не так вже й погано, треба лише звикнути, а людина, що тобі лоза, де не посадиш, — там і виросте.

Іван ще налив, ще раз випили. Опісля Іван запропонував відпочинок. Мар'яна зовсім втомлена. Її переймає під свою опіку Наталка, а Вірочку бере за руку батько, і вони ідуть до її кімнати. По дорозі питає її:

— Ну, і що ж ти мені таке привезла, Вірочко? — Вірочка враз пригадала, вирвалась з руки і побігла за матір'ю. Через хвилинку вона вернулась, схопила