Джордж Мартін - Буря Мечів

Якось вогкого холодного ранку, коли Джеймі було трохи ліпше, ним опанувало якесь божевілля й він потягнувся лівою рукою до меча дорнянина, незграбно витягнув його з піхов. «Нехай і вб’ють,— думав він,— але я умру в бою, з клинком у руці». Проте нічого не сталося. Щойно Джеймі замахнувся на Шагвела, той, перестрибуючи з ноги на ногу, спритно відскочив убік. Джеймі на нетвердих ногах кинувся на блазня, розмахуючи мечем, але Шагвел тільки крутився, пригинався й ухилявся, аж лицедії почали реготати з марних зусиль Джеймі поцілити бодай раз. А коли він, перечепившись через камінець, гримнувся навколішки, блазень підскочив до нього й слиняво поцілував у маківку.

Нарешті його відштовхнув Рордж і вибив з кволих пальців Джеймі меча, якого той намагався занести. «Гарна рожвага, Саревбивсе,— промовив Варго Гоут,— та се рас жробис так — відітну і другу руку, а мо’ й ногу».

Потім Джеймі довго лежав навзнак, утупившись у високе небо, силкуючись притлумити біль, який зміївся по правій руці щоразу, як він ворушив нею. Ніч була на диво чарівна. Місяць — тоненький серпик, а стільки зір Джеймі ще в житті не бачив. Королівська Корона була в зеніті, а он стоїть дибала Огир, а он Лебідь. Місячна Панна, як завше сором’язлива, наполовину сховалася за сосною. «Як може сьогоднішня ніч бути такою чарівною? — питав себе Джеймі.— Як можуть зорі дивитися на такого, як я?»

— Джеймі,— прошепотіла Брієнна так тихо, наче уві сні.— Джеймі, що ви робите?

— Помираю,— шепнув він у відповідь.

— Ні,— сказала вона,— ні, ви мусите жити.

Йому кортіло розреготатися.

— Досить мені казати, що я мушу, дівко. Якщо схочу — помру.

— Ви такий боягуз?

Це його вразило. Він-бо Джеймі Ланістер, лицар королівської варти, він Царевбивця! Ніхто в житті не обзивав його боягузом. Так, його обзивали по-різному — клятвопорушником, брехуном, убивцею. Жорстоким, підступним, безрозсудним. Але боягузом — ніколи.

— А що мені лишається, крім як померти?

— Жити,— сказала вона,— жити, боротися, мститися.

Мовила вона це надто гучно: Рордж почув її голос, хай і не розчув слів, і, підскочивши, копнув її з ноги, репетуючи, щоб тримала клятого язика за зубами, якщо не хоче його позбутися.

«Боягуз,— думав Джеймі, поки Брієнна силкувалася притлумити стогін.— Невже так і є? У мене забрали праву руку. Невже я весь — в одній правій руці? Боги праведні, невже це правда?»

Дівчина мала рацію. Він не може померти. Його чекає Серсі. Він їй потрібен. І Тиріону, меншому братику, який любить його в обмін на брехню. І вороги його чекають також: Юний Вовк, який розгромив його в Лопотючому лісі й повбивав його вояків; Едмур Таллі, який тримав його в темряві та в ланцюгах; оці браві компанійці.

На ранок він змусив себе поїсти. Годували його вівсянкою (кінський харч!), але він приневолив себе проковтнути все до останньої ложки. Ввечері він теж поїв, і наступного дня знову. «Живи,— грубо наказував він собі, давлячись кашею,— живи заради Серсі, заради Тиріона. Живи заради помсти. Ланістери завжди сплачують свої борги». Відрубана рука пульсувала від болю, палала й смерділа. «Доїду до Королівського Причалу — викують мені нову руку, золоту, а потім прийде день, коли я тою рукою видеру глотку Варго Гоуту».

Дні й ночі злилися в одне в тумані болю. Джеймі здебільшого спав у сідлі, притиснутий до Брієнни, відчуваючи сморід гнійної руки, а ночами лежав без сну на твердій землі, в тенетах реального кошмару. Хай який він був слабий, його завжди прив’язували до дерева. І була якась спокійна втіха в тому, що його бояться навіть тепер.

Брієнну завжди прив’язували поруч. І вона лежала в цих путах, як велика дохла корова, не мовлячи ні слова. Дівчина навколо себе збудувала мури. Так, скоро її все одно зґвалтують, але пробитися за ці мури не зможуть. А от мури самого Джеймі обвалилися. У нього забрали руку, праву руку, а без неї він — ніщо. Друга рука його не врятує. Відтоді як він навчився ходити, ліва рука була хіба для того, щоб щит тримати. Саме права рука зробила його лицарем — права рука зробила його чоловіком.

Одного дня він почув, як Урсвик щось каже про Гаренхол, і згадав, що саме туди вони і прямують. Тут він просто вголос розсміявся, і Тимеон ляснув його по обличчю довгим тонким батогом. З рани бризнула кров, але на тлі руки він, вважай, і не відчув нічого.

— Чого ви сміялися? — пошепки поцікавилася ввечері дівчина.

— Білий плащ на мене вдягнули саме в Гаренхолі,— прошепотів він у відповідь.— На великому турнірі у Вента. Він хотів похвалитися величезним своїм замком і своїми п’ятьма синами. Я теж хотів чимось похвалитися. Мені було п’ятнадцять, але того дня ніхто б не зміг мене перемогти. Та Ейрис не допустив мене до двобоїв,— він знову розсміявся.— Відіслав мене геть. А от нині я повертаюся.

Сміх його почули. Тої ночі стусанів у копняків дістав уже Джеймі. Їх він теж заледве відчував, і тоді Рордж наступив чоботом на обрубок його руки — і Джеймі знепритомнів.

Наступної ночі вони нарешті прийшли — троє найгірших: Шагвел, безносий Рордж і тлустий дотрак Золло — саме той, який і відтяв йому долоню. Золло з Рорджем, наближаючись, сперечалися, хто піде першим; щодо того, що останнім піде блазень, здається, питань не виникало. Шагвел запропонував брати дівчину обом водночас — спереду і ззаду. Золло і Рорджу ідея сподобалася, та вони одразу ж почали сваритися, хто буде спереду, а хто — ззаду.

«Її вони теж лишать калікою, тільки зсередини, де сторонньому оку не видно».

— Дівко,— прошепотів Джеймі, поки Золло з Рорджем поливали один одного лайкою,— віддай їм тіло, а сама подумки втікай подалі. Так буде швидше, та й вони задоволення не отримають.

— Від того, що я для них приготувала, вони точно задоволення не отримають,— зухвало прошепотіла у відповідь вона.

«Дурна вперта хоробра сучка!» Напрошується, щоб її вбили, він уже бачив це. «А мені не байдуже? Якби не її дурість, зараз я був би з рукою». Але проти власної волі він прошепотів:

— Нехай роблять, що хочуть, а сама про це не думай...— (Саме так вчинив він, коли в нього на очах помирали Старки: лорд Рикард підсмажувався у своїх обладунках, а його син Брандон душився, намагаючись його врятувати).— Думай про Ренлі, якщо