Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Мені це зацікавило, і я трохи розвернулася до Реда, намагаючись роздивитися його більш зосереджено. Зараз він нагадав мені Тіса, який завжди у таких випадках був голосом мого розуму та сумління. Я криво посміхнулась, повністю повертаючи собі самовладання:

— Я би й сама впоралась. Але якщо ти наполягаєш... то гаразд, пішли разом. Хоча...

— Хоча? — Його права брова здивовано піднялась, в очах блискавкою промайнуло здивування.
  
— Та ні, нічого. Не бери до голови!

 

***
 

До Адміністративної будівлі з невеликими перебіжками ми дісталися без проблем. Зараз було близько другої години ночі — охорона у цей час вже міцно спить. Територією ніхто не ходить. Але всередині будівлі...

— То як ми потрапляємо усередину? — гучним шепотом спитав Ред.

Я жестом показала йому не шуміти. Підняла очі догори — сріблястий місяць висів у чорному небі наче сторожовий ліхтар над всією територією Колонії, а інші будівлі навпроти нас як моноліти з бетону та склу, відбивали його бліде світло. Зірки теж сьогодні були чужинцями — мерехтіли холодним блакитним блиском, створюючи якесь дивне передчуття. Я як завжди усміхнулась їм, намагаючись розслабитися, але зараз їхні посмішки у відповідь мали якийсь зловісний відтінок. Я проковтнула.

— Є ідея, — перевела погляд на хлопця. Він очікувально дивився мені у вічі. Відчувала його  занепокоєння. — Через Охоронців на першому поверсі ми не пройдемо ніяким чином. У нас є єдиний шлях через дах та старі вентиляційні шахти.

— І як ми туди дістанемося? — Ред задер голову догори, мабуть, намагаючись осягнути та усвідомити масштаби величної будівлі. — Теж є ідея?

— Є! Але ти, напевно, почнеш мене відмовляти…

Ред напружено гмикнув, переводячи погляд на мене. Злегка поморщився та запитав:

— А в мене є шанс, що ти відмовишся?

— Ні! — впевнено відказала я, теж підіймаючи очі до гори. Було відчуття, що скляні вузькі очі монументальної будівлі, наче безмовні свідки, спостерігають за нами.

Хлопець тихо засміявся, знов привертаючи мою увагу:

— Ти неперевершена, Ріко.

Тепер була моя черга гмикати. Хоча юрба шалених мурашок, звісно ж, пробігла по моєму тілу від його приємних слів та тону його голосу.

«Млосний, з подихом… Ум-м-м… Агов! З яких це пір я так зосереджена на тональності його голосу? Невже це все симптоми Становлення? А може я захворіла, і це початок мутації?»

Глибоко вдихнула, зосередившись на нашій місії, пообіцявши повернутися до цих «жахливих» питань зранку. Потім махнула Реду слідувати за мною.

Використовуючи темряву як свого союзника, ми обігнули будівлю з правого боку, та потрапили до її задньої частини. Саме тут знаходився один зі древніх водостоків, який був свідком старих часів, коли крізь нього ще текла вода, а з похмурого та сумного неба періщив дощ… Саме на це диво минулої цивілізації я мала певні плани.

— Ти впевнена? — Ред підійшов ближче та посмикав трубу. — Твоя імпровізована драбина не викликає в мене довіри…

— Ти як хочеш, але я не відступлю. І до речі, вона міцна!

— Напевно тільки вчора замінили, так? — засміявся хлопець. Але в мене не було настрою жартувати та втрачали дорогоцінні хвилини, тому я, просто зібравши всю свою сміливість, хотіла вже почати підйом. — Я піду першим, — беззаперечним тоном промовив Ред. — Чи мало там що. — Потім скосився на мене та, посміхаючись куточками губ, додав: — Ба більше: твоя сукня дуже гарна й, безумовно, пасує тобі. Але, напевно, не дуже зручна для «скелелазіння».

Хотіла відповісти йому щось зухвале, але зловила себе на думці, що він правий.

«Клята сукня! Як я могла повестися на пропозицію Бетті одягти її… А-а-а! Про що я тільки думала?»

Добре ще те, що клімат давно змінився, і вночі температура десь 24-25 градусів. Сухо, комфортно. Звісно, час від часу дує вітер. Але він теж сухий та теплий. А тому замерзнути просто не можливо.

— Минулого разу ця труба мене витримала… — видихнула я, підіймаючи очі до гори. Водостік вузькою смугою йшов вгору, аж до самого даху. 

Ред криво посміхнувся:

— Будемо сподіватися, що й цього разу витримає. І мене також, — він поставив праву ногу на ступінь водостоку й, вхопившись за металеве кріплення трохи вище, підтягнувся. Я побачила, як його м’язи напружилися. Хлопець наступив на наступний ступінь, і схопившись рукою за бетонний виступ, знов пересунився вище. На мій подив, він рухався дуже спритно та швидко, наче займався цім все своє життя.

Я поставила ліву ногу на перший ступінь водостоку та, обхопивши пальцями холодний метал, підтягнулася, відчуваючи як мої м’язи напружуються... Витягнула ліву руку вгору, шукаючи наступний ступінь. Металевий край врізався в мою долоню, але я не відступила. Пересунула ногу та підтягнулася.

— Ти в порядку? — почула я шепіт Реда. Підняла очі вгору. Хлопець дивився на мене.

— Нормально. Але це трохи важче, ніж я пам’ятаю.

Почула як він тихо засміявся. А потім жваво поліз ще вище. Я глибоко вдихнула та продовжила свій шлях, знов пересуваючи руки та ноги. Відчула як м’язи на спині напружуються ще більше, а адреналін пульсує десь у скронях. Холодний бетон під моїми зігнутими пальцями віддає відчуттям безжальності, коліна обдерлися об його шорстку поверхню. Але я не здавалася. Знов підняла праву ногу, потім ліву. Земля була вже далеко внизу, а місячне світло відбивалося від вузьких вікон. Підняла голову та побачила, як Ред, схопившись за край покрівлі, підтягнувся та заліз на дах. Майже через секунду він, повертаючись до мене обличчям, ліг та простяг руку.

— Тримайся, Ріко. Ще трохи залишилося, — прошепотів він гучно. На мій подив його слова одразу підбадьорили мене, і я, зібравши сили, знов пересунулася вище.

Коли я майже досягла краю, то відчула, що труба, за яку я тримаюся, якось дивно похитнулася, видаючи неприємний скрегіт.

— Що це? — вигукнула схвильовано я, намагаючись відшукати опору.