Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Ну ж бо, Ріко, тримайся за мене! — підсуваючись ще ближче до мене, не менш схвильовано, ніж я, вигукнув Ред. — Я витягну тебе!

Труба під моєю вагою знов неприємно рипнула та знов похитнулася.

— Здається їй прийшов капець… — мій голос здригнувся.

— Простягни до мене руку! — голосніше, ніж треба, та незвично-занепокоєним голосом вигукнув Ред. Я підкорюючись його наказу, відірвала руку від труби, яка в цей момент знов видала дивний скрегіт. Хлопець схопив мене за зап’ястя, міцно, але й одночасно турботливо, та підтягнув вгору. Я відчула себе пір’їнкою, що злітає під владою вітру. Затамувала подих, відчуваючи як несамовито б’ється моє серце. Коли я опинилась наверху, то ми з Редом втомлено, але водночас з полегшенням, опустилися на прохолодну покрівлю даху.

Я мовчки лежала поряд з хлопцем, який щойно витяг мене з прірви…  Ми мовби ділилися тишею ночі. Було чутно лише наше гучне дихання… Я дивилась на небо… Зірки нарешті набули яскравості — мерехтіли, підморгуючи та посміхаючись. Я намагалась вирівняти своє дихання та заспокоїтися. Зараз чомусь здавалось, що кожна зірка на небі ближча, ніж завжди, і якщо простягти руку, то можна її торкнутися. Вітер легенько грав з моїм волоссям, наспівуючи про щось потаємне. Подумки я відмітила, що цей момент залишиться зі мною назавжди.

Ред раптом різко підвівся та простяг руку, допомагаючи піднятися й мені. Коли він торкнувся моєї руки, я відчула його силу та впевненість. А ще цей дотик…

— Нам пора! Не треба гаяти час.

Я кивнула. Потім повернулась та подивилась у той бік звідки ми дісталися сюди.

— Боюся, що назад цим шляхом повернутися в нас не вийде.

— Тоді знайдемо інший, — впевнено мовив Ред. Від його голосу в мене знов пробігли мурашки по спині. Я зіщулилася.

— Ти змерзла? — запитав насторожено хлопець, ковзаючи по мені уважним поглядом.

— Ні. Мабуть, це нервове.

Він лукаво посміхнувся.

— Що?

— Нічого, — похитав головою, намагаючись приховати посмішку. Я підняла брову. — Вибач, просто кумедно виглядаєш.

Я миттєво просканувала себе поглядом: пошарпана, брудна та трохи волога від поту сукня обвивалась навколо мене, неначе павутиння, блакитний колір якої зараз при місячному світлі виглядав блідим. Руки та ноги брудні, вкриті саднами, коліна обдерті. Волосся прилипнуло до лоба. Обличчя, напевно, теж брудне…

«Йой, не найкращій вид…»

Підвела очі на Реда. Під світлом місяця я добре його бачила, наші погляди застрілися. Я відчувала якесь дивне тремтіння між нами, наче повітря наелектризоване. Раніше такого ніколи не було… І ця напруга, наче якась магія, притягувала мене до нього.

«Ну ні! Я більше на це не піддамся! З мене вистачить минулого разу!»

Я першою відвела погляд та, озираючись навкруги, мовила:

— Треба відшукати решітку вентиляційної шахти. Вона десь тут була…

Ред наче виходячи з оціпеніння струсив головою та відказав:

—  А «Міс Піґґі» що — минулого разу не дізналася, як ти дісталася до Архіву?

Я мовчки подивилась на нього. Мені не дуже хотілося знов повертатися до тих подій. Мабуть, в моїх очах щось промайнуло недобре, бо Ред швидко зміним тему:

— Гаразд, будемо сподіватися, що прохід не замкнений.

Я мовчки кивнула й почала роздивлятися навсібіч. Десь у парі метрів від нас знаходився темний прямокутний виступ. Ми підійшли ближче. Решітка знаходилася в одному з його боків та  була вкрита пилом та забуттям. Ред досить впевненими та жвавими рухами підхопив її, і на наш загальний подив легко, майже без зайвих зусиль відкрив. Ми наблизилися до отвору, і темрява вперше зустріла нас в обличчя.

— Впевнена, що хочеш іти далі? — голос Реда зараз не випромінював жодних емоцій.

— Я не зупинюсь! — вклала всю твердість та впевненість у свій голос, на які була здатна. — Я піду першою. — Поки Ред не почав заперечувати, я швидко влізла всередину, відчуваючи, як вітер обіймає мене за плечі. Повертаючись до хлопця обличчям сказала: — Пам’ятаю, що деякий час прийдеться повзти рачки… Потім буде поворот ліворуч… Ні, праворуч… А через деякий час можна буде спуститися униз… — Пильно дивлячись йому в очі запитала: — Воно тобі точно треба?

— Так, — лише й промовив він.

Я кивнула, потім розвернулась та присіла.

«Попереду лише темрява, тому доведеться рухатися навпомацки…»

Встала на коліна та потроху почала рухатися. Почула, як Ред, прослизнувши всередину вентиляційної шахти, зігнувшись, слідував за мною... Відчула, як серце б’ється в такт з моїми рухами. Темрява була навкруги, і від цього я почувалася дуже не зручно… Але це тривало не довго, бо, глибоко вдихнувши та заспокоївшись, я пригадала наші заняття з виживання, які торік ми проходили з Тренером Ізі, та зосередилася на інших відчуттях… Зараз вентиляційний шляхопровід був нашим провідником, а вітер — вірним супутником… Відчула його дотики та запах, який він приносив зовні… Трохи затхлий, але сухий та теплий. Відчула під руками бруд та пил, коліна дуже щипало, але я намагалася не звертати на це уваги. Ми просувалися вглиб. Мовчки.

Через деякий час ми досягли роздоріжжя, про яке я добре пам’ятала ще з минулого разу, та повернула праворуч.

— Ще довго? — почула я шепіт Реда.

— Ні. А що — не подобається наша нічна прогулянка? — не втрималась я та пирснула.

— Віддаю перевагу, проводити час з дівчиною на одинці у більш приємних місцях. Та більш зручних позах, — тон голосу Реда на диво виявився дуже веселим та грайливим. Але в це момент він напевно вдарився головою об стелю, бо роздався дивний звук, а потім хлопець йойкнув.

Я не витримала та засміялася, чого зараз геть-чисто робити було зась. І щоб якось заглушити свій сміх, затулила рот рукою, яка виявилась дуже брудною та ще й неприємно пахла.

— Вже не довго, — мовила я заспокійливо-впевненим тоном. — Але розслаблятися не варто. Попереду ще багато небезпеки.

— А ти вмієш заспокоювати, — раптово вибухнув приглушеним, стриманим сміхом Ред. — Буду знати, якщо що, до кого звертатися, — не вгамовувався він.