Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Розділ 40 «Головна Адміністративна будівля»

Ми обережно просочилися з Редом із зали в коридор, коли решта танцювала дивний танець, який Ред назвав «рок-н-рол». Звісно те, що я встигла побачити дуже мене вразило та захопило. Бетті та Патрік стояли напроти одне одного, коли Кейл увімкнув музику. Динамічна мелодія жваво увірвалася до нашого світу й швидко розповсюдилася по залі. Пат та Бетті почали рухатися в вирі енергії та ритму. Хлопець вів, і його ноги якось дуже швидко переступали, а Бетті слідувала за ним, її кроки були легкі та впевнені. Вони оберталися одне навколо одного, їхні руки зустрічалися та розходилися, створюючи надзвичайну магію цього цікавого танцю.

У цей час Кейл з Еббою трохи осторонь рухалися більш хаотично та вільно — весело скакали, викидаючи у бік по черзі руки та ноги. Я вирішила, що їх стиль, мабуть, більш імпровізований… Кейл легко підкинув малу в повітря, наче пір’їнку, і вона радісно заверещала. Потім Ебба закрутилася, а її сукня розлетілася навколо неї як квітка, що розкривається… Відчувалось, що мої друзі насолоджуються свободою та безтурботністю моменту, сміливо та дерзко втілюючи в цей танок «без меж», вільне самовираження та незалежність. Звісно, я ледь відірвалася від свого дивовижного спостереження за нами, і спіймала себе на думці, що хотіла би стати частиною цього зухвалого дійства.

Коли двері ліфта за мною та Редом зачинилися, всі звуки зникли. Ми опинилися у повній тиші. Перед моїми очима ще стояв образ Тіса, на якого я звернула увагу в останню мить…  Хлопець притулився до величезної колони, весело ляскаючи у долоні під ритм музики та спостерігаючи за нашими танцюючими друзями. Яскрава усмішка виблискувала на його обличчі, а в очах відбивалося світло, яке наповнювало його погляд якимось чарівним шармом та захопленням.

«Цей Тіс новий для мене, зовсім інший, незвичний… Але він мені подобається, і я дійсно рада, що ми з’ясували з ним все, і тепер можемо знову бути друзями, як раніше. Бути сім’єю, якою ми були до…»

— Круто! — голос Реда вирвав мене з моїх роздумів. Я незрозуміло подивилась на нього. — Ця тиша — це дивовижно! — він кивнув на двері ліфта.

— Авжеж, — щиро усміхнулася.

— Тож куди ти зібралася? — Очі Реда при такому освітленні зараз мали колір свіжої зелені. А його погляд…

«О, цей блиск! Наче краплина роси на траві, яка ловить ніжний промінь сонця, і в цій краплині відображається цілий Всесвіт…» — промайнуло миттєво у голові, і приємний холодок пройшовся по моїй спині, залишаючи сироти на шкірі.

— Мені треба потрапити до Архіву, — проковтнула я, відчуваючи що моє дихання збилося.

«Йой, краще б він не дивився на мене так… Моє самовладання знов під загрозою… Ще й якась поетична єресь в голові… Дідько!»

— І де він? — губи смикнулися, немов Ред намагався стримати посмішку.

— А ти не спитаєш мене навіщо? — насторожилася я, прислухаючись до свого серцебиття, яке зараз наче танцювало свій «рок-н-рол».

— Здогадуюсь, — знизав плечима Ред і, нарешті, усміхнувся.

Моя реакція на його усмішку стала для мене несподіваною... Серце відгукнулося легким тремтінням у грудях (саме так я уявляла рухи крил метелика), щоки різко запалали, в голові запаморочилося від раптового приливу емоцій, а дихання наче зупинилося на мить. Намагаючись приховати свою зніяковілість, відчула, як губи несміливо витягуються в відповідь на його усмішку, але це вийшло більш схоже на тихе зітхання, ніж на повноцінну усмішку. Звісно, Ред не тільки побачив та почув це, але й відчув…

«От дідько!»

Його усмішка в цей момент стала більш м’якшою, більш запрошуючою… Але я гмикнула, намагаючись мовчки дати собі ляпас та привести себе до тями. Але ж чарівність Реда… Ніби він до цього всього дуже струмував себе, а зараз увімкнув свою здібність на повну. Чинити опір стало дуже важко…

— У Головній Адміністративній будівлі... — видихнула я.

Двері ліфту відчинилися, включилося світло в приміщенні. Ред жестом руки та кивком голови запропонував мені виходити першою. Його погляд був сповнений безмежної ніжності та тепла.

«Дідько! Ця його галантність… А-а-а! Як же все це витримати?»

Намагаючись не дивитися на хлопця, я вийшла.

— А точніше? — відчула нотки неабиякої зацікавленості у голосі, коли Ред зробив крок за мною слідом.

«Його голос такий… звабливо-м’який, ніжний та глибокий, як оксамитова тканина нічного неба, яка огортає серце чарівним спокоєм та пробуджує душу до життя…»

У цей момент двері ліфту зачинилися, я нервово смикнулася.

«О, Творець! За що це мені?»

— У кабінеті «міс Піґґі», — відповіла коротко та сухо, дивлячись прямо перед собою.

— Не в одній із тих мудрованих веж? — від грайливого тону його голосу моя воля знов похитнулася, а серце зробило сальто.

Я глибоко вдихнула, намагаючись втримати рівновагу, та, хитаючи головою відповіла:

— Ні, це суцільна брехня.

Ми підійшли до металевих дверей, які вели на зовні. Ред зупинився та, повертаючись до мене, голосом, що, напевно, зможе заспокоїти піщану бурю, обережно промовив:

— Пам'ятаю, що ти колись вже згадувала про те, що бувала в Архіві.

Я проковтнула. Перед очима миттю пронеслися наслідки тодішньої моєї «витівки», перша зустріч  з «міс Піґґі»… І я знов відчула той біль. Мимоволі стиснулася, намагаючись зменшитися у цьому великому приміщенні, стати непомітною…

Ред обережно торкнувся моєї руки, намагаючись зазирнути у вічі та, напевно, заспокоїти. Я струсила головою, відганяючи жахливі спогади.

— Думаю, вона сама пустила ту чутку про вежі... Щоб усі так думали, але... — зиркнула на його руку, потім на його обличчя. — Якщо боїшся... Або сумніваєшся...

— Не боюся. Але сумніваюся, — чесно відповів Ред. Його пильний погляд був спрямований на мене. — Ти ж не думаєш, що я пущу тебе туди одну? — Зараз, на мій подив, він мав розгублений вигляд, і голос його здригнувся, втративши магічну чарівність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍