Донна Тартт - Таємна історія

Господи, Упанішад. І вже точно ніхто з нас не чекав, що він зупиниться на вірші, який Банні знав напам’ять. Йому страшенно подобалися старомодні вірші, які він учив у старшій школі: «Атака кавалерії», «У ланах Фландрії»[201] та багато інших дивних сентиментальних творінь, чиїх авторів і назв я навіть не знав. Нам, носіям снобістських уподобань, ця лірика здавалася виявом ганебних смаків, рівнозначних любові до тістечок King Dons та Hostess Twinkies. Мені часто доводилося чути, як Банні читав свого Гаусмана вголос: серйозним тоном — коли п’яний, глузливим — коли тверезий. Тому рядки цього вірша ніби закарбувалися в модуляціях його голосу. Ось чому, коли я почув його в монотонному академічному виконанні Генрі (кошмарного, між іншим, читця), в пригаслому світлі свічок, на протягу, який шарудів квітами, під схлипування людей навколо, то відчув жар короткого, але нищівного болю, ніби з історій про японські тортури, наче розраховані за науковими формулами та ладні довести вас до найбільш жалюгідного стану в найкоротший із можливих відтинків часу.

Поезія була дуже коротка[202]:

Печаль не розлучиться з серцем

За друзів золотих моїх років:

Дівчат з трояндовим рум’янцем,

Спритних і жвавих юнаків.

Не обійти життя потоки,

Поснули жваві юнаки.

Дівчата тулять свої щоки

До квіту, що згубив роки.

Під час завершальної (неприховано довгої) молитви мене стало настільки сильно хитати, аж рубчики нових черевиків почали впиватися в ніжну шкіру під щиколотками. Повітря ніби стужавіло. Люди плакали. Над головами не припинялося нав’язливе дзижчання, що так і лізло у вуха, але потім відступало. На якусь мить мені стало страшно, що зараз зомлію. Але потім дійшло, що насправді дзижчання лине від великої оси, яка намотувала вгорі хаотичні кола та різко кидалася з боку в бік. Френсіс марно намагався відігнати її програмкою меморіальної служби й тільки сильніше розлютив. Комаха спікірувала на голову заплаканої Софі, але та на неї не реагувала, тому оса розвернулася ще в повітрі й урешті примостилася на спинку лави, аби зібратися з думками. Камілла крадькома нахилилася, щоб зняти туфлю, але перш ніж вона встигла це зробити, Чарльз прибив осу з гучним виляском, який прокотився церквою од його удару молитовником по дерев’яній спинці.

Пастор аж підскочив на ключових словах молитви. Він розплющив очі, і його погляд зупинився на Чарльзові, який так і стояв із винуватим талмудом у руках.

— Щоб не поринули вони у безпробудну печаль, — додав священик гучності, — та скорботу, як ті, хто втратив надію, а завжди звертали свої заплакані очі до Тебе…

Я хутко похилив голову. Оса й досі трималася на спинці, зачепившись чорним вусиком за край лави. Я не зводив із неї погляду й думав про Банні, старого доброго Банні, вправного нищителя летючого гаддя та скрадливих хатніх мух згорнутим у трубочку примірником Hampden Examiner.

Чарльз і Френсіс, які ще перед службою не спілкувалися, якимсь чином помирилися під час відправи в церкві. Після фінального «амінь» вони в мовчазній та бездоганній гармонії збочили з бічного проходу в порожній коридор. Я побачив краєм ока, як вони чимшвидше бігли до чоловічого туалету, перед яким Френсіс таки пригальмував і нервово озирнувся, полізши в кишеню пальта по предмет, що мусив бути там, наскільки мені відомо — пласку півлітрову плящину, яка перед цим зберігалася в бардачку його машини.

У церковному дворі нас зустрів брудний, темний день. Уже не дощило, але небо все ще лишалося темним і віяв дужий вітер. Хтось ударив у церковний дзвін, але потім робив це не дуже вправно. Дзвін калатав зовсім нерівно, наче дзвіночок для духів на спіритичному сеансі.

Люди розбрідалися по автомобілях, вітер надимав краї суконь, а руки гостей притримували головні убори. За кілька кроків попереду Камілла, стоячи навшпиньках, намагалася розкрити парасольку, яка тягла її вперед короткими стрибками — така собі Мері Поппінс у чорній жалобній сукні. Я підбіг їй помогти, та, перш ніж устиг, вітер вивернув її парасольку назовні. На коротку мить вона зажила власним жахливим життям, під час якого шурхотіла й лопотіла, ніби птеродактиль. Із різким криком Камілла випустила її з рук, і парасолька миттю відлетіла в повітрі метри на три, зробила при цьому одне чи два сальто, аж доки не застрягла на верхніх гілках ясена.

— Чорт, — Камілла знизу дивилася на парасольку, а потім перевела погляд на тонку цівочку крові, що бігла по пальцю. — Чорт, чорт, чорт.

— У тебе все гаразд?

Вона взяла подряпаний палець у рот.

— Мова не про це, — капризно відповіла вона. — Я втратила улюблену парасольку.

Я покопався в кишені і знайшов для неї носовичок. Вона потрусила його, розрівнюючи, і приклала до пальця (мерехтіння білого, роздмухане волосся, присмеркове небо), а поки я дивився, час припинив свій біг, мене спаралізувало від кинджального удару яскравих спогадів: сірі відтінки такого ж грозового неба, молоде листя, вітер задуває на її губи пасма волосся, так що…

(мерехтіння білого)

(…в ущелині. Вони спускаються на дно разом із Генрі, назад нагору вона видряпується першою, поки ми чекаємо на кручі, пронизливий вітер, трепет, підскакуємо допомогти їй зіпнутися на ноги; мертвий? він…? Вона дістала хустинку з кишені й витерла брудні руки, ні на кого з нас не дивлячись, справді, на фоні неба й вітрі — її роздмухане волосся, обличчя дівчини не виказує жодної очікуваної емоції…)

Хтось позаду нас голосно покликав тата.

Я підскочив із винуватим та переляканим видом. То був Г’ю. Він дуже швидко йшов, майже біг, і вже за якусь мить наздогнав батька.

— Тату, — він поклав руку на сутуле батькове плече. Той не зреагував. Син його лагідно потрусив. Далеко попереду чоловіки (і поміж них Генрі, якого не виходило звідси роздивитись) уже засовували труну у відчинені двері катафалка.

— Тату, — повторив надмір збуджений Г’ю. — Тату, ти тільки послухай мене одну секунду.

Грюкнули двері. Пан Коркоран дуже-дуже повільно озирнувся. На руках він ніс малюка, якого всі тут звали Чемпіоном, але, схоже, сьогодні присутність дитини його розрадити не могла. Вираз на його великому змарнілому обличчі говорив про те, що він почувався загубленим, душевно змученим. Пан Коркоран дивився на сина невидющими очима, ніби вперше бачив.

— Тату, а вгадай, кого я тільки-но бачив. Вгадай, хто приїхав. Пан Вандерфеллер, — Г’ю не став відкладати відповідь на потім і стиснув батькову руку.

Склади цього славнозвісного прізвища (яке Коркорани згадували в майже ідентичних ситуаціях з іменем