Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

Тіло Біленького почало здригатися під поштовхами рук реаніматолога. Систему, яку встановив Ілля, відкрили на максимум. На обличчя наклали дихальну маску, якою працював тепер уже Щур, а Ілля вдався до непрямого масажу.

— Біжи по Наталю! — крикнув Щур Оксані. — Інтубувати потрібно.

Сестра зникла за дверима перев'язочної, а вони продовжували це монотонне і, здавалося, безперспективне заняття.

***

За годину Біленький уже лежав у реанімаційній палаті. Апарат штучної вентиляції легень давно від'єднали. Хворий лежав із відкритим ротом, з якого стирчала інтубаційна трубка. Біленький дивився у стелю. Груди його здіймалися, і з трубки з шумом вилітало повітря. Обличчя вже не було синім.

Підійшовши до ліжка, Щур приклав пальці до шиї нещасного. Медвідь, стоячи з іншого боку, спробував пульс на руці хворого.

— Є, — промовив він, — навіть на периферії.

— Сто на шістдесят, — сказав Щур. — І дихає сам. Потрібно екстубувати.

Трубку з рота забрали. Біленький продовжував залишатися у тому ж положенні, не реагуючи ні на що.

— Повна декортикація, — сказав Ілля.

— Живий труп, — погодився Щур.

У двері кабінету завідуючого постукали.

— Так!

Увійшла жінка простого сільського вигляду.

— Можна?

— Будь ласка, — Медвідь вказав рукою на стільчик. — Слухаю вас.

— Я дружина Біленького, — сказала вона. — Щойно була в реанімації, говорила з Сергієм Андрійовичем. Мені казали, що це ви вночі були там... Може, щось інакше мені скажете, бо він...

— Що ж інакше я вам скажу... — спохмурнів Ілля. — Вам, напевно, казали — чоловік ваш уночі перерізав собі вени на руці, підготувавши все заздалегідь. Навіть написав передсмертну записку. Читається важко, але щось зрозуміти можна. Поки мав силу, не давав до себе доступитися. Ми робили все, що належить, але результат невтішний. Вам, напевно, пояснювали — поки запускали серце, постраждав мозок. Ви бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Ну ось. Важко сказати, чи зможе він вийти з цього стану. Найвірогідніше, що ні.

Вона сиділа вбита горем і мовчазна.

— Стан вашого чоловіка вкрай важкий, — продовжував Ілля, — більше того, майже безнадійний. Але це не означає, що його не будуть лікувати. Ми робимо все можливе. У медицині всяке буває. Якийсь шанс завжди залишається. Будемо вводити йому необхідні ліки. Якщо бажаєте — можна викликати консультантів із обласної лікарні. Це вам вирішувати. Хворому належить робити все до останнього.

— Робіть усе, що можете, — сказала вона. — Усі потрібні ліки ми куплятимемо, все, що скажете...

***

Вийшовши від завідуючого, жінка пішла донизу і на першому поверсі зіткнулася зі знайомою.

— О, Христино! — вигукнула та. — А ти що тут? Лежить в тебе хтось?

— А... — та безсило махнула рукою, витираючи сльози, — хлоп у мене тут уже другий тиждень... Ноги поїздом обтяло...

Та лише охнула, злякано затуливши рота рукою:

— Так це твій? О, Боже... А я чула, говорили по селі, наче хтось... І як він?

— Учора вени собі порізав, увесь кров'ю стік. А вони побачили — почали рятувати. Вже зовсім трупом був... Кому воно потрібно? Навіщо це? Для чого його мучити? Вже би помер — усім було би легше, і йому також. А так невідомо, скільки це все тягтиметься. Сил немає більше...

І вона заплакала, відвернувшись до стіни.

***

Увечері Біленький помер.

Загальна картина виглядала вкрай абсурдно. Людина, яка змогла вижити, опинившись у чистому полі з пошкодженням двох магістральних артерій, за двадцять кілометрів від лікарні, спромоглася після цього померти від крововтрати, викликаної розтином дрібних вен, зробленим у самому хірургічному відділенні за якихось два кроки від операційної.

Усвідомлення цього викликало гнітюче враження.

***

Увійшовши до кімнати, Олег увімкнув телевізор, розкрив банку йогурту і, відламавши від батона порядний кусень, впав у крісло. За вікном час від часу чулося виття вітру. Він поклав їжу на столик і, відсунувши шторку, глянув униз. Надворі мело й сипало без перестану. Зима наче сказилася. Олег підіткав штору так, щоб вона не затуляла батарею, всівся на місце і відкусив від батона.

Задзвонив мобільний.

— Так!

— Олег Вікторович? «Швидка».

— Що там уже сталося? — не приховуючи незадоволення, запитав він.

— Ви за Медвідя сьогодні? В нас тут так записано...

— Начебто...

— Тут аварія. Трьох привезли. Один без свідомості, вже в реанімації. Двох до хірургії поклали, також у важкому стані.

— Цього тільки не вистачало, — пробурмотів Олег невідомо до кого. — Машини обидві на місці?

— А що з того? Вважайте, що один УАЗ. По такій погоді РАФик нікуди не пройде.

— Тоді везіть мене, і відразу ж за Беженаром та Голоюхом. Усіх давайте.

Скінчивши розмову, він набрав номер і, затиснувши телефон між вухом та плечем, почав скидати штани. Відповіли миттєво.

— Олю, це я.

— Привіт! Щось сталося?

— Сталося, — сказав він. — Аварія. Трьох привезли. їду до лікарні.

— Шкода, — промовила вона. — І що?

— Залишайся, напевно, там, — запропонував він. — Це на всю ніч. А завтра зідзвонимося.

— Гаразд, — розчаровано відповіла Ольга, — а я вже налаштувалася їхати...

— Що поробиш... — Олег уже застібав інші штани. — Я навіть не зможу тебе зустріти.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Удачі тобі.

— Дякую. До завтра.

Вимкнувши телефон, Олег поклав його на полицю і, вдягаючи светр, швидше почав рухати щелепами.

***

До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.

— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.

— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.

Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.

— Начебто нічого... Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?

— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.

— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.

— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що...

— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються