Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Граф Станіслав поглянув на графиню Софію, яка не могла стримати усмішки.

— Що тебе так розсмішило? — здивовано запитав граф.

— Ти з таким захопленням говориш про Гамбург, що, думаю, не менш переконливо ти зміг би описати будь-який тихий, непримітний куточок.

— Ну ні, дорога. Сонна провінція не для нас. Тільки в такому місті, як Гамбург, ми зможемо виносити нашу мрію і втілити її в життя.

— Ваша світлосте, можна я додам трохи приємних слів про це місто? — несподівано долучився до розмови кухар Потоцьких гер Бініх.

— Авжеж, Фрідріху, — дозволив граф.

— Я щасливий, що ви взяли мене з собою! Мало того, що це недалеко від моєї батьківщини, це ще і портове місто. А порт — це достаток не тільки риби, а й устриць, креветок, мідій, равликів, гребінців, чудовиськ у панцирях і без… Прошу вас, графине, знайти вільний ранок, і ми поїдемо на рибний ринок. Думаю, це видовище потішить вас — такого ви не бачили навіть у Стамбулі!

— А мене ти не запрошуєш із собою? — удавано забурчав граф Потоцький.

— Охоче! Простіть мене великодушно. Але я продовжу. Крім риби, купці з різних країн привозять сюди спеції, прянощі, різні екзотичні продукти. Я вже передчуваю, які незвичайні смакові поєднання зможу надавати м’ясним і рибним стравам, які соуси на столі збуджуватимуть ваш апетит.

— Гер Бініх, у мене вже потекли слинки, — засміялася графиня Софія.

— Але це ще не все! Ви знаєте, що на узбережжі Північного моря травичка на пасовищах солонувата? Тому м’ясо овечок, що поїдають цю траву, має незрівнянний присмак! Я приготую вам найніжнішу страву — молоденьке ягня з овочами в кисло-солодкому соусі! Навіть гуси тут інші, ніжу Франції, — він покосився на мсьє Жака. — І я приготую гусака з каштанами, щоб ви в цьому переконалися. А скуштувавши суп з вугра, ви зрозумієте, що нічого смачнішого до цього не їли.

— Стоп-стоп-стоп! — підняла руки вгору графиня Софія. — Чоловіки, ви мене переконали, що до цих пір в моєму житті не вистачало свята під назвою «Гамбург». А що скажете ви, мсьє Жак?

— Я скажу, що ви вчасно зупинили цього базіку, — пробурчав француз. — Інакше він би зараз усе зіпсував своєю фразою, що всі ці наїдки потрібно запивати виключно німецьким пивом, краще якого немає у світі.

— Раніше я б так і сказав, але тепер, після знайомства з вами і винними погребами графа, розумію, що вино не тільки покращує смак страви, а й є його складовою, — зробив реверанс у бік француза німець, і той розплився в усмішці.

Уже наступного ранку за сніданком подали омлет із шийками лангустів, сирну запіканку з апетитною хрусткою скоринкою, шоколадне бланманже і марципани.

Метушливе місто з кожним днем усе дужче подобалося і Софії, і Станіславові. Незабаром вони вже роз’їжджали у відкритому екіпажі по центральних вулицях Гамбурга. Незважаючи на літо, завдяки Ельбі, озерам і тінистим паркам спека в місті не відчувалася. Для прогулянок наша пара облюбувала тихий доглянутий парк на березі Альстеру.

Якось, прокинувшись уранці, граф Станіслав оголосив графині Софії, що сьогодні хоче подарувати їй усі красоти Гамбурга, його дух, його контрасти: від порту, наповненого міцними, засмаглими, дещо грубими, але добродушними вантажниками та мальовничого купецького району з акуратними будинками і мріями їхніх жителів про славу і велич, до сяючих непристойною розкішшю палаців і маєтків.

Ближче до обіду Станіслав та Софія, уже трохи втомлені, під'їхали до парку. Захищені від сонця зеленим шатром дерев, граф і графиня милувалися ретельно підстриженими газонами, фігурно обрізаними кущами і килимами квіткових клумб. Як правило, Софія та Станіслав обідали вдома, але сьогодні вирішили відвідати затишний ресторанчик поблизу води. Після обіду Софія забажала покататися на човні, і Станіслав підтримав її.

Вони каталися на човні по Альстеру, вдалині біліли вітрила невеликих яхт, а зовсім поряд плавали лебеді і дикі качки. Софія розглядала розкішні маєтки на протилежному березі і мріяла стати господинею одного з них. Вона тихенько зітхнула, і це не залишилося поза увагою Станіслава.

— Про що ти зітхаєш, Софі?

— Як ти вважаєш, Станіславе, чи дорого коштує такий будинок? — вона вказала на один з маєтків.

— Думаю, недешево. — Станіслав нахилився до вуха човняра і щось сказав йому. Човняр кивнув головою і спрямував своє невелике судно до протилежного берега.

— Підійдемо трохи ближче, щоб ти могла краще роздивитися його.

Човен м’яко причалив до пірсу двоповерхового маєтка. Граф Станіслав спритно вистрибнув з човна і подав руку Софії.

— Нас запросили в гості? Ти вирішив зробити мені сюрприз?

— До певної міри так, дорога.

— Але в такому випадку мені потрібно було одягти інше вбрання — це у мене для прогулянки, — невдоволено мовила графиня.

— Ти й так дуже ошатна і гарна.

— Правда, все гаразд? — кокетливо перепитала Софія.

— Навіть більше ніж гаразд.

— А хто господарі? Мені трохи ніяково, ти хоча б коротенько розповів про них у готелі.

— Це цілком порядні люди. Втім, ти їх непогано знаєш, особливо господиню, — загадково відповів Станіслав.

Коли вони піднялися по широких гранітних сходах і підійшли до будинку, вхідні двері відчинилися і їм назустріч вийшов, усміхаючись, Людвіг Метцель.

— Так це змова! — вигукнула Софія. — Виявляється, всі, крім мене, знали про майбутню зустріч.

Метцель провів їх до великої вітальні, попросив трохи почекати і вийшов. Софія оглянулася. З великих вікон відкривався чудовий краєвид на озеро з одного боку і на сад — з другого. Обставлена вітальня була з великим смаком.

— А тут дуже мило, — зазначила Софія, — Хотіла б я мати в нашому домі таку вітальню.

Графиня запитливо поглянула на Станіслава.

— Не хвилюйся. Думаю, скоро твої бажання здійсняться.

У цей момент зайшов Людвіг Метцель і попросив Станіслава та Софію підійти до дверей, що вели до їдальні. Поруч із дверима в стіні