Мирослава Горностаєва - Астальдо

кресленнями. Водонагрівачі працюють від променів Анари, накопичуючи силу. А вам я приготував — ось…

Тьєлпе потягнув з пальця дивної форми персня. Фіндекано обережно взяв його до рук — і заціпенів. Персня було зроблено з магтанової сталі… Замість каменю на ньому пишалась троянда — сталева троянда, зроблена з неймовірною майстерністю. Нолофінвіон вдягнув перстень на палець і відчув, як той запульсував, трохи розширюючись — по мірці. Це був верх мистецтва — персні Нолдор відчували руку господаря. І це невеличке сталеве колечко було насиченим Силою по вінця. Тією Силою, якою палали Сильмарили.

— Тут — частка мого духу, — сказав похмурий хлопчина, — я зробив подібного і князю Нельяфінве. Така ж троянда, тільки золота. Сьогодні я обдарував і його на честь вашої зустрічі. Він бо сам — як золото, а ви — магтанова сталь… У вас і очі палають тим самим вогнем…

— Та ти ж мене зовсім не знаєш, — мовив Фіндекано розчулено, — а щодо твердости духу — то з Майтімо мені не зрівнятись.

— Він є корисним — перстень… Перстень ставить силовий щит між вами і ворогом, збільшує відстань, на якій можна тримати оsanwe, а сила того, хто його носить, під час бою зростає втроє. А ще, коли при вас говоритимуть лжу, він теплішатиме…

— Ти дійсно будеш Великим Митцем, — озвався Фіндекано, роздивившись нарешті дарунка, — але, дитя моє, вже двоє осіб носитимуть на руці твою душу… Не розкидайся такими дарами, Тьєлпе, вони можуть потрапити до лихих рук. Згадай, що сталося з Сильмарилами…

— Ви житимете вічно, — мовив хлопчина, — мій дух під надійним захистом кращих воїнів Ендоре. Чого мені боятись?

Фіндекано ледь усміхнувся. Впевненість родича йому подобалась.

— Ми з вами останні, - мовив Тьєлпе, — одягаймося — на нас очікує святковий стіл. В Гімрінгу можна говорити на квенья — нашим воїнам байдуже до заборон князя Тінгола. Однак, про всяк випадок — моє синдарське ім’я Келебрімбор. Воно мені подобається, та й синдарин теж, але говорю я на квенья, принципово.

Коли Фіндекано вже підійшов до дверей, Тьєлпе озвався знову:

— Ви приїхали коротким шляхом, а чи навідували родичів?

— Я гостював у князя Фінарато, в Нарготронді.

— Чи не було там у той час вельможної панни Нервен Артаніс?

— Вона якраз прибула з Доріату.

— Назовсім? — спитав молодик з такою надією, що Фіндекано одразу все зрозумів.

— Ні, Тьєлпе…

— Шкода, — зітхнув хлопчина, — вона мені так… подобається. Ні, я розумію — ми рідня, і близька рідня. Але опісля того, як я подивився, яка вона в бою…

— В бою?

— Вона була в Гімрінгу під час Дагор Аглареб… А в битву йшла з кіннотниками. Я був поруч.

— Ти ж тоді був ще зовсім дитям.

— Не має значення — я бився і вижив. Батькові байдуже до моєї долі, а князь Нельяфінве прихильно поставився до мого прохання і взяв мене з собою. Тільки попрохав панну Артаніс дивитися за мною. Я спершу образився, а потім звик… Вона чудова. Тільки даремно вона заручилася з тим доріатцем. У них добре військо, але все, що поза військом — тільки розчуленість і плачі. Якби її обранцем став Маблунг, або Белег — істинні воїни, то це було б добре… для неї. Але не цей плаксивий родич князя Ельве, котрий не насмілюється навіть назвати її квенійським іменем, коли вони наодинці.

Фіндекано подивився на підлітка, чиї палаючі очі зраджували вогонь рано пробудженої любови, вогонь, якому судилося згаснути, не розгорівшись і зітхнув мимоволі. Щось занадто багато розбитих надій на щастя було в родині князів Нолдор.

В покоїку побував Ант — чистий одяг лежав на ложі. Князь Дор-Ломіну вбрався по похідному швидко, поправив мереживо сорочки над сріблястою курткою, взяв гребінець, але той звично застряг у вологому густому волоссі. Махнувши рукою, Фіндекано вдягнув на голову срібного обруча з сапфіром, з яким не розлучався ніде, і вирушив на прохану учту.

Учта обіцяла бути пишною — на ній мала зібратися вся буйна сімка синів Феанаро. Окрім княжичів та Тьєлпе за довгим столом сидів Аркуенон, ще кілька cano з Міnya Nosse та з Синдар Гімрінгу, начільник Лаіквенді зі Східного Белеріанду Альм, четверо лучників Другого Дому, і двоє Наугрім, в яких Фіндекано пізнав своїх старих знайомців — Дварфіна та Азаггала.

Макалауре повітав Фіндекано приязним кивком. Його брати мовчки схилили голови. Вони, здається, поволі втрачали колишню запальність. А може — навчились прикидатись і стримуватись, тим більше, що за столом були особи іншої раси.

Руссандол увірвався до зали, немов вихор з багряного листя. На голові у нього був вінок якраз з листків клена, а очі виблискували веселощами.

— Я потрапив в оточення, — сказав він, усміхаючись, — мене оточили панни, вимагаючи звичаєвого балу Рівнодення. Коли я сказав, що до Рівнодення ще цілий день, панни заявили, що можуть танцювати навіть довше. Отже — сьогодні починаємо свято. А поки що — вітання всім любим гостям мого улюбленого Гімрінгу, граду на семи вітрах. Інакше не може бути — адже його будували семеро шаленців. В оцих баклагах — калинове вино минулого року. Воно очікує на нас.

Майтімо опустився на своє місце якраз опісля закінчення своєї промови. Фіндекано усміхнувся йому, і побачив, як дійсно просвітліло у відповідь лице князя Гімрінгу.

Нечутно рухалися пажі, серед яких Фіндекано побачив і свого Анта, наповнюючи келихи, переміняючи страви. Ант повеселішав — його князь не затужив опісля вчорашнього, а п’є калинове вино і радіє життю. А на чолі столу сидить Високий у вінці з багряного листу і теж сміється заливисто і дзвінко, тримаючи келишка у лівиці.

Взагалі, за столом панували якісь занадто бурхливі веселощі. Навіть понурі Наугрім почали усміхатися, і проспівали щось своєю булькотливою мовою. Моріфінве сидів поруч з ними і мав цілком погідний вигляд, Тієлкормо стиха оповідав про якесь вдале полювання… Куруфінве крутив в руці келишок райдужного скла. Калинове вино в ньому переливалося багряним.

Макалауре довго умовляли заспівати, врешті, він погодився. Майтімо зупинив музик, котрі стиха награвали валінорських пісень, і його брат взяв арфу до рук.

— Стоять граби прозоро-жовті В промінні ясно-золотім… Хай щастя, друже, не найшов ти, Але нащо тужить за ним! Прозора склянка кришталева, Вино червоне і хмільне… Навколо шелестять дерева: Все збудеться і все мине. І те, що дійсністю здавалось — Нікчемна тінь, даремний дим; І те, що в снах нам увижалось. Зробилось близьким і нудним. Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді; Все, що зосталось за тобою, — Лиш слід весельця на воді.

Минають дні, минає літо… Але нащо тужить за ним? Прозору склянку вщерть налито Вином червоним і хмільним!

Пісня прозвучала несподіваною сумовитою нотою в загальних веселощах. Руссандол звів брови догори і пробурмотів:

— Ох, ці мені quentari… Ще не вмер, а вже себе оплакує. А не дочекаються…

— Чому ж, — озвався Фіндекано, — чудова пісня…

— На власному кургані таке співати. Музики, скрипку для князя Нельяфінве!

Хтось з музик поспішно приніс скрипку. Майтімо перевірив застібки срібної накладки