Курт Воннегут - Колиска для кішки

— Mама? — не повірив очам водій.

Я відтер іще трошки сніжно-крижаної кірки й відкрив ось цей вірш:

Мамо, Мамо, так молюсь я повсякчас,

Кожну мить оберігай від лиха нас. Анджела Гоніккер

А під ним був іще один:

Ти не померла,

А заснула лише.

Тож усміхнімось,

Плакати облишмо. Франклін Гоніккер

І під усім цим у колону було вмонтовано цементний квадрат з відбитком дитячої ручки. Під відбитком стояв напис: «Малюк Ньют».

«Якщо це мати, — сказав водій, — то що ж, у біса, вони поставили над батьком?» Він зробив непристойне припущення, як цей самий пам’ятник мав би виглядати.

Ми знайшли батька зовсім поряд. Його надгробок (точно згідно із заповітом, як я потім виявив) являв собою мармуровий куб сорок на сорок сантиметрів.

На ньому було вибито: «БАТЬКО».

31 Інший Брид

Уже був час їхати з кладовища, аж тут водій занепокоївся, у якому стані могила його матінки. Він спитав мого дозволу зробити короткий гак, щоб поглянути на неї.

Над похованням його матері стояв невеличкий, жалюгідний камінь, але річ не в тому.

Бо водій знов спитав мене, чи я не проти ще одного короткого гаку, на цей раз — до магазину могильних пам’ятників через дорогу від кладовища.

Боконістом я тоді ще не був, тому згодився неохоче. Будь-який боконіст, безсумнівно, з радістю згодився б піти з ким завгодно, куди завгодно. Боконон вчить: «Пропозиція неочікуваних подорожей — це уроки танців у школі Господа».

На вивісці було написано: «Авраам Брид із синами». Поки водій розмовляв з хазяїном, я ходив між надгробків — заготовок пам’ятників, поки що безіменних.

У виставковій залі я натрапив на зразок професійного жарту: над кам’яним ангелом підвісили вінок з омели, його п’єдестал був укритий кедровим віттям, а на мармуровій шиї та грудях мигтіла гірлянда ялинкових лампочок.

— Скільки за нього візьмете? — спитав я в хазяїна.

— Не продається. Йому вже сто років. Його зробив мій прадід, Авраам Брид.

— Тож ваша фірма настільки старовинна?

— Саме так.

— І ви також зветесь Брид?

— Четверте покоління на одному місці.

— А доктор Ейса Брид, директор Дослідної лабораторії, — ваш родич?

— Він мій брат, — сказав хазяїн. — Мене звуть Марвін Брид.

— Який тісний світ, — зауважив я.

— Особливо якщо його стіснити до кладовища!

Марвін Брид був чоловік гладкий та вульгарний, дотепний та сентиментальний.

32 Динамітні гроші

— Я саме їду від вашого брата, був у нього на роботі. Я письменник. Брав інтерв’ю про доктора Гоніккера, — сказав я Марвіну Бриду.

— Це був іще той сучий син. Не мій брат, ні, — я про Гоніккера.

— Це він купив у вас надгробок для своєї дружини?

— Діти купили, — сказав Марвін Брид. — Він тут ні до чого. Йому навіть на думку не спало поставити хоча б якусь плиту на її могилі. Отож десь через рік після її смерті Гоніккерові троє діточок прийшли до мене — доросла висока дівчина, хлопець більший та хлопець менший. Вони хотіли придбати найбільший пам’ятник, аби грошей вистачило, і двоє старших принесли свої віршики, щоб ми їх висікли на камені. Смійтесь над тим каменем, якщо смішно, але для тих дітей він став такою втіхою, якої за гроші не купиш. Вони постійно приходили поглянути на нього, приносили квіти, бозна-скільки разів на рік.

— Але ж коштувало це, мабуть, дуже дорого?

— Вони заплатили з Нобелівської премії. На цю премію дві речі було придбано — дача на мисі Код і цей пам’ятник.

— Динамітні гроші, — здивувався я, подумавши про шаленство динаміту та про абсолютний спокій надгробка й дачного будиночка.

— Що?

— Нобель — винахідник динаміту.

— І не таке трапляється…

Якщо б я тоді вже був боконістом, то неодмінно прошепотів би: «Діла, діла, діла», розмірковуючи над дивовижно закрученим ланцюжком подій, завдяки яким місцевий заклад могильних пам’ятників отримав динамітні гроші.

«Діла, діла, діла» — так ми, боконісти, шепочемо, коли збагнемо, наскільки складний механізм керує реальним життям і наскільки непередбачуваний його хід.

Але, як християнин, я міг тоді сказати лише:

— Життя, буває, викидає смішні штуки.

— А буває, що й не смішні, — сказав Марвін Брид.

33 Невдячний

Я спитав Марвіна Брида, чи він знав Емілі Гоніккер, дружину Фелікса, матір Анджели, Френка та Ньюта, поховану під тією чудернацькою колоною.

— Чи я її знав? — його голос став сумним. — Чи я її знав, містере? Звісно, я її знав. Знав Емілі. Ми разом ходили до іліумської середньої школи. Ми з нею разом входили до комісії Класних значків. Її батько був власником музичного магазину. Вона вміла грати на будь-якому інструменті, що він продавав. Я в неї закохався до нестями, навіть кинув футбол і почав учитися грати на скрипці. Аж тут приїжджає на весняні канікули мій старший брат Ейса, він тоді вчився в Массачусетському технологічному інституті, і я зробив помилку: познайомив його зі своєю коханою. — Марвін Брид клацнув пальцями. — Він відбив її в мене ось так, не сходячи з місця. Я розтрощив мою скрипку об мідну шишку на спинці мого ліжка, а вона коштувала аж сімдесят п’ять доларів! Потім пішов до квіткарки, купив велику коробку, таку, що вмістить десяток троянд, поклав туди уламки скрипки й відправив Емілі з посильним.

— Вона була гарна?

— Гарна? — повторив він. — Містере,