Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

до самого мису Святого Августина, 33 стояла гарна погода, тільки було дуже жарко. Від мису Святого Августина ми повернули у відкрите море і скоро згубили землю з очей. Ми йшли приблизно на острів Фернандо ді Норонья, 34 тобто на північно-північний схід, залишаючи цей острів з правого борту. На дванадцятий день ми перетнули екватор і, за нашими останніми спостереженнями, були вже під 7° 22' північної широти, коли на нас несподівано налетів жорстокий шквал. То був справжній ураган. Він знявся на південному сході, потім повернув у протилежний бік і нарешті задув з північного сходу з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки мчались за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто на кораблі не сподівався, що залишиться живим.

Та мучив нас не тільки жах перед бурею» один з наших матросів помер від тропічної пропасниці, а ще двох - матроса та юнгу - змило в море. На дванадцятий день шторм почав ущухати, і капітан проробив якомога точніші виміри. Виявилось, що ми перебуваємо приблизно під 11° північної широти, але нас віднесло на 22° на захід від мису Святого Августина. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани 35 чи північної частини Бразилії, за річкою Амазонкою, ближче до річки Оріноко, 36 відомішої в тих краях під назвою Великої ріки. Капітан порадився зі мною, куди тримати курс. Оскільки судно дало течу й навряд чи було придатне для далекого плавання, він вважав, що найкраще повернути назад, до берегів Бразилії.

Але я рішуче заперечив. Кінець кінцем, вивчивши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів нам не трапиться жодної заселеної країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили йти на Барбадос, 37 до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись за два тижні, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Отже, до берегів Африки ми пливти не могли, бо корабель треба було лагодити, а екіпаж - поповнити.

Тому ми змінили курс і стали тримати на північно-західний захід, маючи на думці добратись до якогось із островів, що належали Англії, і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12° 18' північної широти, налетів другий шторм; він так само, як і перший, навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що якби ми навіть не загинули від розбурханої стихії, то однаково нас би з’їли людожери, бо вернутись на батьківщину не було надії.

Якось уранці, коли ми отак бідували,- вітер усе ще не вщухав,- один з матросів вигукнув: «Земля!» - але не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Тієї ж миті вода від раптової зупинки ринула на палубу з такою силою, що ми вже вважали себе пропащими: прожогом кинулись ми вниз до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Той, хто ніколи не бував у такому становищі, навряд чи уявить наш відчай. Ми не знали, де ми, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не мали надії, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Словом, ми сиділи, поглядаючи один на одного, будь-якої хвилини чекаючи смерті, і кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам уже не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось, і капітан сказав, що вітер починає стихати.

Хоч нам і здалося, що вітер трохи вщух, але корабель так міцно сів на мілину, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам залишалось тільки зробити спробу врятувати своє життя будь-якою ціною. Ми мали дві шлюпки: одна висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або віднесло в море, отож на неї нічого було розраховувати. Залишилася друга шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду - важко було сказати. А проте роздумувати не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотись навпіл; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.

В цю тяжку хвилину помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою решти матросів перекинув її через борт. Всі ми - одинадцятеро чоловік - спустилися в шлюпку, відчалили й здалися на боже милосердя та на волю шалених хвиль; дарма що шторм помітно стихав, усе-таки на берег набігали страшенні вали, і море справедливо можна було назвати den wild zee - диким морем, як кажуть голландці.

Тепер наше становище було зовсім безнадійне; хвилі здіймалися так високо, що ми розуміли: шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під вітрилом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розтрощить її на тисячу скалок. І, гнані вітром, покладаючись на господнє милосердя, ми налягли на весла, власноручно наближаючи свою загибель.

Який був перед нами берег - скелястий чи піщаний, крутий чи спадистий,- ми не знали. Єдиною слабкою надією на порятунок була можливість потрапити до якої-не-будь бухточки, затоки чи гирла річки, де хвилі менші і де ми могли б сховатись під берегом з затишного боку. Але спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим страшнішою здавалася нам земля, страшнішою навіть за море.

Коли ми відійшли чи, точніше, нас віднесло від корабля милі на чотири, величезний, високий, як гора, вал раптом налетів з корми на нашу шлюпку, ніби щоб останнім ударом припинити наші страждання. Шлюпка вмить перекинулася, ми не встигли навіть скрикнути: «Боже!» - як опинилися у воді, далеко