Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

повстання. Закінчилося поразкою повсталих. ">[9] її мати. Вона поспішала на поміч пораненим…

Дівчина зустріла здивований погляд темних очей і опанувала себе. Не можна думати про минуле поруч з Юном, бо не можна про те говорити…

— Скільки ти мав років, коли вилетів до нас? — швидко спитала вона.

— Стільки ж.

— Як це?

— Я спав. І тоді час, — шукав він потрібного вислову, — час буває інший.

— А час на твоїй планеті такий самий, як і наш?

— Ні. Інший.

Марцін занепокоєно крутнися біля намету — хотів швидше розповісти Агнешці про сліди, які знайшов над ущелиною. Станція поволі пустіла. Дехто s туристів пішов до крамниці, інші засмагали на траві. Можна вже покинути варту.

— Агнешко, — зазирнув він до намету, — вийдіть на хвилинку.

— Марціне, — вимахувала вона папером, — заходь! Саме про тебе думала! Дивись! Дивись! Це Юнове сонце знаходиться на відстані дванадцяти світлових років од нашого! Розумієш? Юн прилетів з такого далека!

Хлопець забув і ущелину, і туристів, і все на світі.

— Дванадцять світлових літ, — розмірковував він, — то ми можемо дізнатися, як називається Юнове сонце.

— З якого боку ви прилетіли?

— З південного сходу, — відповіла за Юна Агнешка. — Ти показував мені першого дня, так, Юне?

— Отже, треба зателефонувати до Астрономічного товариства. Цих даних їм досить, аби визначити зірку?

Агнешка підвелася з стільця. Справді, як це їй не спало на думку. Молодець Марцін!

Пошта прийняла замовлення, і телефоністка сама знайшла потрібний номер. Агнешка дякувала з усмішкою, якої телефоністка не бачила, але відчула в її голосі й стала ще люб'язніша. Швидко з'єднала з Варшавою.

— Щиро дякую, — мовила Агнешка, та, почувши чоловічий голос, кахикнула й змінила тон: — Алло! Варшава! Це Астрономічне товариство? Драстуйте! Говорить гарцерська метеорологічна станція в Бсщадах. Вибачте за клопіт, але нам потрібні дані: яка зірка знаходиться на південнім сході, на відстані 11,8 світлових літ од нашої сонячної системи? Ні, для вікторини. Спасибі. Зачекаю.

— Вельми ґречний співрозмовник обіцяв попросити до телефону когось з астрономів, — шепнула вона Марцінові. В трубці зашаруділо, і Агнешка, насупивши брови, ловила кожне слово, іноді підтакуючи.

— Слухайте, — сказала вона по розмові. — Твоє сонце, Юне, називається Тау Цеті. Та зірка Тау — в сузір'ї Цеті, або Кита. То зимове сузір'я, взимку воно піднімається високо на нашому небі, і його добре видно. Влітку сходить рано, важко його побачити, бо висить низько над обрієм. Астроном мені сказав — поблизу нашої сонячної системи знаходиться чотирнадцять зірок, схожих на наше сонце. Поміж них і Тау Цеті. Довгий час в обсерваторії Грін Ненк ловили сигнали з Тау Цеті, та почули тільки невиразні шуми. Нині дослідження перервані, але невдовзі відновляться. Ти допоможеш нашим ученим, Юне!

Щоки їй палали, очі блищали, світле волосся ясніло в сонячному промінні, що пробивалося крізь шпари в наметі.

Марціна аж тіпало з нетерплячки. Юн почав нарешті оповідати про свою планету! Агнешка ж, замість слухати, повторювала давно знані з преси відомості про невдалі спроби людей полетіти на інші планети. Юн дивився на неї і зачудовано глухни.

— Як ви називаєте свою планету, — перебив її Марцін, звертаючись до гостя, — Юне, як ви називаєте свою землю? — І торкнувся його рукава.

Юн подивився на нього, ніби збудивсь від сну.

— Я тебе слухаю…

— Питаю, як називаєте свою планету?

— Атіс.

— А яка вона?

— Колись покажу.

— Намалюй, Юне, прошу тебе! На тобі олівець, навіть в чотири кольори. Батьків!

— Намалюй, — підтримала хлопця Агнешка, — це нам дуже цікаво.

Юн накреслив кулю й намітив на ній обриси невеликого континенту, потім розширив їх іншим кольором. Вони нахилились над малюнком, не розуміючи, що до чого.

— Материк, — поволі проказав Юн. — Материк справжній, давній, а то повий, доданий…

— Ви осушуєте океани, — здогадалась Агнешка, — достоту як у Голландії. Знаєш, Юне, одна з європейських країн чверть своєї поверхні відвоювала од моря. Ця чверть лежить нижче рівня моря. А то що? — показала вона на заштриховані острови, розкидані по океану.

— Острови. Штучні.

— Он як, штучні!

— А які у вас є звірі? — допитувався Марцін. Коли б хоч Агнешка не заходилася розповідати про радянські поселення на Чорному морі й про повітряні міста, які збираються будувати японці!

— Звірі? У воді. Багато.

— Риби?

— І риби.

— Ага, у вас є морські звірі, мовби наші кити або дельфіни. А на материку?

— Теж є.

— А що ви їсте?

— В океані є маленькі… — Юн шукав потрібного слова.

— Планктон, вигукнули враз. — Готуєте його дома чи на фабриках?

— Дома ні.

— Він смачний?

— Авжеж.

— А яка енергія рухає у вас поїзди, освітлює будинки?

Юн замислився і за хвилину мовив:

— Різна. Не така, як у вас. Але сонце і вода теж.

— Ви використовуєте сонячну енергію, — здивовано сказала Агнешка. — Недавно в Америці відбулася міжнародна конференція з цього питання.

Знадвору почувся брязкіт судків. Певне, з табору принесли обід. Дівчина вискочила з намету.

— Марціне, — покликала хлопця перегодом. — Не дивуйся, коли обід буде без м'яса. Вони там не їдять нічого такого.

— Невже?

— Справді. Ти ж чув — вони готують їжу з планктону. І чинить слушно, бо їсти м'ясо — це варварство. Колись і в нас ніхто нікого не вбиватиме Тільки коли це буде?

— Але ж Юн не наїсться! — вигукнув хлопець, зазирнувши до судка. — Сьогодні немає ні галушок, ані пиріжків з сиром, сама шинка з картоплею та морквою.

— Напряжи яєчні.

Марцін стояв над плиткою, що