Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Якось мені захотілося дати машині саме таке завдання. Вдягнув на руку спеціальний браслет, в який вмонтовані прилади, що визначають самопочуття людини. Всі дані за допомогою С. В. переклав мовою цифр. І ось з динаміка приємний голос, зовсім такий, як у лікаря в академічному містечку, порадив: «Подивіться пригодницький фільм».

С. В. голосно засміявся. А через хвилину прийшла моя черга сміятися. Йому машина наказала прогулятися по високогірній дорозі. У наших умовах — це верхні трапи, де вмикається установка, що іонізує повітря.

— Так, вочевидь, перепрацювався, — винувато промовив С. В.

Ось які у нас рахункові машини!

Утім, чого це раптом заблимала лампочка?

А-а, вона нагадує, що я засидівся тут.

Ось іще одна якість автомата — справжня нянька. Нічого не вдієш, треба слухатися.

26 листопада

Яке все-таки диво ці наші автомати! Від якої біди нас врятували! Але — по порядку.

С. В. був біля пульта. П. К. займався зі мною астрономією. Ми якраз спостерігали Венеру, намагаючись за допомогою телескопа проникнути крізь густий шар хмар, що оточують планету. Венера — дуже таємнича планета і разом з тим багато в чому схожа на нашу Землю. І я дуже шкодую, що ми прямуємо не до неї. Ще нікому з астрономів не вдалося побачити хоч крихітну частинку її поверхні. Припускають, що Венера розвивається так, як розвивалася Земля, тільки відстає приблизно на п’ятсот мільйонів років. Як багато цікавого ми могли б побачити там! Можливо, не знадобилося б шукати життя на Марсі. Бо він, за твердженням більшості учених, мертвий. Про все це я говорив П. К., як раптом завила сирена. Тривога! Ми, як по команді, поглянули на екран локатора. На його чорній блискучій поверхні засвітилася маленька цятка.

— Метеорит! — спокійно сказав С. В., але так міцно зціпив зуби, що побіліли щелепи.

Цятка росла прямо на очах, перетворюючись на невелику кульку. Сирена вила, наганяючи жах.

— Зіткнемося? — запитав я, прагнучи не думати, що в цьому випадку нам загрожує катастрофа: метеорит був чималенький.

П. К. нічого не відповів, тільки його рука, що лягла мені на плече, сильно притиснула мене до крісла.

Але нічого страшного не трапилося. Кулька на екрані несподівано спалахнула вогненною плямою, і сирена замовкла.

— Чому сигнали тривоги завжди подаються цим мерзенним завиванням? — запитав С. В.

— Щоб не було легковажного ставлення до небезпеки, — відказав П. К.

— Як хочете, — не погодився С. В., — а я заміню сирени чимось приємнішим.

— Моцартовським «Реквіємом»? — засміявся П. К.

— А де метеорит? — Це мене цікавило більше, ніж конструкція сирен.

— Знищений, — сказав С. В. І пояснив: — Вірогідність зустрічі корабля з космічним тілом дуже мала в звичайних умовах. Проте вона існує. Можна її уникнути простим відхиленням від курсу. Це важливо, коли метеорит великий. Але зміна курсу досить копітка справа, тому в помічений метеорит ми просто випустили невеликий атомний заряд. Метеорит згорів. Це було хорошою перевіркою на практиці протиметеоритного захисту корабля.

Ого! З такою технікою не пропадемо!

Кожний з нас знову зайнявся своєю справою.

Все-таки мені здорово пощастило, що я знаходжуся серед таких чудових учених. Здавалося б, наша бібліотека, або, по науковому, фонотека, дасть найповніше роз’яснення на кожне питання, а послухаєш С. В. або П. К. І бачиш, що вони знають навіть більше за неї.

П. К. раптом перестав цікавитися Венерою і несподівано перекинувся на Крабовидну туманність. Він встановив на кораблі антени радіотелескопа і зараз цілими днями слухає сигнали цієї далекої галактики. Гадаю, що це марне заняття. Ну, що з того, якщо дізнаєшся, як йдуть радіохвилі від туманності. Хай цим займаються на Землі. Ми ж можемо в хороших умовах спостерігати Венеру так близько, як нікому ще не вдавалося. Спостерігатиму Венеру сам.

30 листопада

Ніяких результатів спостережень, і моїх і П. К., поки що немає.

1 грудня

Нарешті отримали звістку з Землі — раніше заважало сильне випромінювання сонячної хромосфери, в смугу найбільшої активності якого ми, напевно, потрапили. Земля турбувалася про нашу долю, тому що ми мовчали майже десять діб підряд. Отримавши радіограму, С. В. сказав:

— Поки десять. Адже буде їх набагато більше, таких мовчазних днів…

Нам, мабуть, краще, ніж тим, хто залишився на Землі. Ми знаємо, що живі, що у нас все гаразд і що Земля існує без нас. Вона існуватиме і тоді, коли ми віддалимося за Марс, і наші радіосигнали не зможуть подолати простір і не досягнуть Землі.

— Ми обов’язково повернемося! — це сказав в мікрофон П. К., розмовляючи з Валею.

Через декілька хвилин крізь шум і тріск пролунала ледве чутна відповідь:

— Чекатиму. Чуєш?

П. К. аж засяяв з радості. А нас чомусь цілий день потім переконував, ніби радісно йому тому, що вдалося записати незнайомий сигнал. Дивак. Можна подумати, що я не бачив кольорового фотопортрета Валі, який він ніколи не прибирає з свого робочого столу.

8 грудня

Сьогодні було весело. Вранці крізь сон я чув, що С. В. обіцяв П. К. викликати Землю, щоб передати цікаву новину. Передачі ми ведемо лише в крайньому випадку — кожна вимагає стільки енергії, що