Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

і дуба, здалося людям задушливим, їхні обличчя, вишмагані водою і вітром, загорілися. Хазяїн став на коліна і почав жестикулювати, часто повторюючи англійською мовою: «Не відчиняти! Не відчиняти!» Ільїн пояснив товаришам, що норвежець, мабуть, збирається йти і просить росіян не відчиняти, якщо хтось з’явиться на судні. Коли він повернеться, то постукає їм отак: кулак норвежця стукнув об підлогу двічі подвійними ударами, як б’ють склянки. Ільїн кинув норвежцеві: «Ієс»[20], і той швидко вийшов, дбайливо зачинивши двері.

Моряки деякий час мовчки дивились один на одного. Тепло приміщення приємно огортало їх, затуманюючи свідомість. Знемагав сон.

— А чи не пішов наш друг до фриців? — тривожно спитав механік, висловивши загальне недовір’я, що виникло у моряків, коли хазяїн квапливо вийшов.

Тільки кочегар енергійно запротестував:

— Я перший зустрів його і зазирнув, можна сказати, в самісіньку душу, коли міркував, чи не луснути його по головешці. Ні, він моряк і смілива людина, не буде він за фашистів, які плюндрують його батьківщину. Такому можна вірити.

Старпом підтримав кочегара:

— Діватися зараз усе одно нікуди, зброя в нас при собі, норвежець не знає, про неї. Незабаром ніч. Забарикадуємося добре, почнуть ламати двері — обов’язково почуємо. Зате як слід відпочинемо, а там… побачимо.

Усі погодилися з старшим помічником. Надійно заклинивши міцні двері болтом і знайденою тут же невеличкою палею, моряки почали стягати з себе і викручувати мокрий одяг. Невимовне відчуття тепла, спокою і слабості оволодівало змученими людьми, але все ж таки в них вистачило енергії розв’язати тюк із зброєю, акуратно протерти автомати й гвинтівки і покласти їх по три з кожного боку. Моряки вкрилися кількома полотнищами парусини і, притулившись один до одного голими тілами, майже вмить міцно заснули.

Глухо, наче здалеку, Ільїн почув крізь сон неясний шум, потім у двері постукали. Старпом, відкинувши парус, рвучко сів. Сну як не було. Кривлячись од болю в усіх м’язах, Ільїн розбудив товаришів. Тимчасом за дверима чулося настійливе «тук-тук-тук-тук» — умовний стукіт хазяїна.

З револьвером у руці, зігнувшись, старпом рушив до дверей, а за ним, виставивши плоскі багнети, вишикувались усі інші. Як тільки відчинилися двері, моряки побачили тьмяне денне світло, що падало зверху крізь люк. За дверима почувся знайомий голос — норвежець промовив до когось кілька слів своєю мовою. Крекчучи і чіпляючись спиною за низький одвірок, у каюту проліз сивобородий старик, майже такий на зріст, як хазяїн, що зайшов слідом за ним і відразу ж зачинив двері.

Обидва норвежці зачудовано розглядали незвичайну картину. В низькій, душній кімнаті тьмяне світло ліхтаря під стелею, завішаною мокрим одягом, ледве освітлювало шістьох зовсім голих людей, що стискували в руках зброю. Старик суворо посміхнувся і щось сказав хазяїнові. Той звернувся до моряків, як і раніше каліченою англійською мовою.

— Ось. Старий моряк. Він може. Німців нема. Нагорі вартують ще кілька чоловік.

Старик зробив крок уперед, безстрашно відвіз автомат кочегара і, з полегшенням випроставши спину, сів. Хазяїн помацав одяг моряків, покрутив головою, швидко зібрав його в оберемок і вийшов.

Моряки посідали навпроти старика, все ще не випускаючи з рук зброї. Старий норвежець оглянув кожного гострими, глибоко запалими очима, пошкрябав пальцем густу бороду і заговорив англійською мовою. Всі, навіть ті, хто не знав мови, уважно слухали. Хазяїн тихо ввійшов і сів на підлозі, приєднавшись до слухачів. Старик підморгнув морякам і запалив смердючу люльку. Тільки тепер моряки згадали, як давно не курили. Знайшовся клапоть паперу, дві неймовірних розмірів самокрутки пішли з рук у руки, а Ільїн обережно витяг з револьверної кобури свою вірну люльку. Моряки насолоджувалися. Тільки Курганов, який не курив, кашляв і чортихався та час від часу вторив йому хазяїн, що теж не курив.

Старпом почав перекладати товаришам слова старика:

— Ми потрапили у фіскевер (рибальський порт) Тут є німецький загін берегової охорони, але морська база — в сусідньому фіорді. Цей парусник стоїть тут уже давно, його привели сюди з Кумагсф’юра; шкіпер утік до англійців, команда теж розбіглася. В бухті близько шістдесяти рибальських моторних суден. На ловлю не ходять — не хочуть постачати німців, а німці інакше не дозволяють виходити в море, та й пального нема. Наш хазяїн живе тут тому, що німці виселили його з братом з будинку по той бік фіорду — там розмістилася берегова охорона. От і облюбував він собі цей парусник: приміщення просторе, і ненависних фашистів не бачить. Виявляється, наш хазяїн учора ввечері бігав у селище, рибалки зібрали раду: що з нами робити? Старий запитав мене, що ми самі думаємо. Я відповів: «Битися з німцями. Кожен моряк вартий десяти німців, так за шістдесят ми ручаємось». Він відповів, що тут їх понад шістсот. Але облишмо жарти. Рибалки вирішили, що коли справа дійде до бою, німці на сто кілометрів довкола всіх переб’ють або посадять у в’язницю — думатимуть, що сховали парашутний десант. Рибалки пропонують нам тікати, і якнайшвидше. З бухти жодне моторне судно не вийде, нема пального. Крім того, від мотора шум. Найкраще на цьому ж паруснику, де ми зараз перебуваємо: він стоїть дуже зручно, біля самого входу в бухту.

В цю пору року завжди тумани, коли вітер з моря. Надвечір вітер змінює напрям — дме з фіорду на захід — і зганяє туман у море. Якщо ми встигнемо вийти зразу, разом з туманом, успіх забезпечений. Парусник іде безшумно, і за ніч ми зможемо відійти далеко од берега, в зону, де патрулюють англійські судна. Як почне сутеніти, в тумані, на судно прийдуть рибалки з селища — поставлять реї і прив’яжуть паруси. Звичайно, судно велике, морське, справитися нам з парусами буде дуже важко. Крім того, і небезпечно — оснастка стара. Але іншого виходу немає — провести нас у гори до партизанів вони не беруться: немає