Крістоф Рансмайр - Останній світ

кінцем підніс голос і почав проклинати страшну моровицю, чуму, яка шаленіла в Саронській затоці, на острові Егіна, розповів про посуху одного літа, коли, як перша ознака великого лиха, курними полями поповзли мільйони гадюк, а за ними потягся отруйний сморід, сказав про волів і коней, що просто в запрягу чи в плузі раптом падали й здихали і погоничі навіть не встигали їх випрягти; розповів про мешканців міст, у яких смерть виходила з тіла чорними жовнами…

Потім небо потемніло й пустився дощ; та це була тільки тепла, смердюча вода, що розносила чуму далі. Весь край облягла важка млявість і втома; сотні, тисячі людей раптово ставали жертвами мору, заточувалися й падали на землю поряд із худобою, вже вкритою роями мух; марно намагалися мешканці Егіни остудити на скелях свої гарячі тіла, марно припадали чолом до крижаних брил…

— Але годі було остудити цей жар, — казав Назон. — Від пропасниці нагрівалися навіть скелі, вся земля. Тепер із хатин вилізали смертельно хворі люди, як ті плазуни з тріщин та нір у землі, і щось белькотіли від спраги, й рачкували вслід за плазунами до джерел, річок та ставків, і лягали на мілководді й починали пити. Але марно. Чумну спрагу могла погамувати тільки смерть. Отож ті, що пили, помирали, і води річок та ставків тьмяніли.

А в кого ще лишалося хоч трохи сили, — розповідав Назон, — той із співчуття вбивав свого ближнього, а тоді накладав руки й на себе — вганяв собі в груди ножа, стромляв голову в зашморг, кидався сторчма з вапнякової скелі вниз або замість ліків ковтав наостанок товчений кришталь чи скло. Острів вимирав. Невдовзі вже не було де ховати мерців, не вистачало дерев у лісах, щоб спалювати трупи, не зосталося рук, які втримали б лопату чи смолоскипа. Над трупами людей та тварин клопоталися тільки мухи; від їхніх роїськ увесь острів аж гудів і переливався під хмарами в морі смарагдово-зеленим і синім мерехтінням.

На схилах гори Орос, — вів далі Назон, — простяглося не бачене доти кладовище. Там помирали ті, що втратили останню надію і від спекоти та смороду намагалися втекти з низин у гори. Більшість мерців лежали в затінку під дубом — єдиним деревом на всю околицю; тому дубові було стільки ж років, скільки найстарішим деревам на острові, і він стояв міцний, як фортеця. По наростах та тріщинах на його корі, по мохові та лишайниках мерехтливими потоками заворушилися полчища мурашок, незліченні комахи, від яких дерево аж почорніло й прибрало такого вигляду, наче складалося з мільйонів і мільйонів лискучих лусочок.

І коли на Егіні завмер стогін останніх людей, полчища мурашок покинули свого дуба й потекли, немовби вода в зливу, стовбуром униз, розгалужуючись на тому кладовищі багатьма рукавами й захоплюючи всі порожні місця, відвойовуючи в мух, попри їхню чисельну перевагу, очні западини, роззявлені роти, черева, вуха й неглибокі западини, що позалишалися там, де були чумні бубони. Чимдалі тугішими потоками тяглися вони, збираючись у порожнинах, збиваючись у м'язи, очі, язики й серця, і зрештою утворювали собою — там, де колись були зотлілі частини тіла, — те, чого бракувало, утворювали руки й ноги, самі ставали руками й ногами, а насамкінець почали формувати й риси облич, надаючи їм того чи того виразу й міміки; потім зі своїх же приречених на відмирання ротиків вони стали випльовувати білий слиз, який на тих скульптурах із їхньої маси застигав у людську шкіру, і так робилися цілком новим видом на острові — народом, що зачався під знаком мурашок. Цей народ мовчки підводився, юрбами покидав схили Ороса й надалі пересувався також тільки юрбами; він був слухняний, ніколи не мав запитань і вирушав за своїми новими володарями, що були того самого походження, до нових звитяг і нових лихоліть, пускався, не ремствуючи, альпійськими льодовиками, морями й пустелями, йшов у війни, загарбницькі походи й навіть у вогонь; це був невибагливий, міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися.

Саме тим, чим для блага Егіни був отой мурашиний дуб, — сказав у букет мікрофонів на завершення своєї промови Овідій Назон, — буде для блага Риму тепер і в майбутньому ось ця наша споруда на болотах, стадіон «Сім притулків» — місцем перевтілення й відродження, кам'яним казаном, у якому із сотень тисяч переселених, знедолених і вірнопідданих громадян варитиметься народ, такий самий схильний до перевтілень і витривалий, як і отой новий вид на Егіні, і такий самий нездоланний.

Назон замовк, але нічого не сталося. На промовця не націлилась жодна гвинтівка, не піднявся жоден кийок венеційської гвардії; зброя і погляди двору залишались опущені. А вогняний візерунок в овалі стадіону горлав і плескав у долоні з таким самим захватом, як і після попередніх промов, — може, тому, що при імператорові було вільно тільки все схвалювати й підтримувати, а може, й через те, що поет згадав про міць і нездоланність… Та ось стадіон відгримів, і Назон спокійно відійшов до решти промовців — знов до статистів. Нічого не ставалося. Бо Август лежав у важких своїх, розкішних шатах під балдахіном і, похропуючи, спав, а худорлявий чоловічок, учитель гімнастики з Абруцців, пергаментним віялом, покропленим евкаліптовою олією, відганяв від нього мух.

Отож цієї ночі Назон разом з усіма промовцями дістав від імператора подяку — оздоблену сріблом збрую — і, згідно з церемонійними приписами, неквапно зійшов сходами на гареву доріжку. Там імператорський конюший узяв у нього та решти десятьох збрую, загнуздав одинадцять білих коней і передав їх промовцям, яким довелося сісти верхи. Сидячи незграбно в сідлах, одинадцятеро обдарованих самим імператором промовців у парадному блиску, брязкітливою вервечкою пройшли повз придворні личини та смолоскипи простолюду, погойдуючись, немов метрономи, що відбивають такт, і нарешті виїхали північною брамою стадіону в нічний Рим.

Може, колись, у хвилини мрій Назон саме так і уявляв свій тріумф: верхи в сідлі,