Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Саме так! — погодився Сеймур. — У який спосіб, на Вашу думку, здобувається незалежність, як не за гроші союзників? Британія, як і Японія, готова зробити свій вагомий внесок у спільну боротьбу проти совєтів. Користуйтеся тим у власних цілях! Ми маємо бачити готовність уряду УНР до співпраці. Маємо бачити ваші дії.

— Ви праві, пане Сеймур. Я перекажу усе панові Змієнку, щойно прибуду до Варшави.

— Я з цього приводу вже мав дуже обережну розмову з містером Володимиром Мурським, представником вашого війскового міністра у Стамбулі… — додав Річард Сеймур. — Звичайно, я не міг з ним спілкуватися отак запросто, як із Вами, Марку, та він видався мені людиною мудрою, далекоглядною і дієвою… Однак, як Ви розумієте, в ОДПУ на українську спільноту в еміграції також є свої плани, ОДПУ грає проти нас усіх, — зауважив він. — І це нам усім дуже шкодить… Занадто нервова обстановка у Бухаресті та Константинополі, а звідси — цілком закономірна недовіра, обережність і як наслідок — зволікання… Іноді це згубно. Можна втратити час і можливість. Як бачите, Марку, усе, що я говорив Вам раніше, знаходить сьогодні підтвердження. Вони, ОДПУ, як би це сказати правильніше, ніби препарують вас, вивчають те, яким чином ви звідси керуєте підпільною діяльністю в Україні: зв’язки, шляхи сполучення; цілеспрямовано намагаються перевербовувати усіх, хто причетний до спецслужб УНР… їх мета, Марку, знищити вас. Як у тій старій історії про мітлу. Переломити по-одному, як прутики, завдяки ось таким Клопенкам.

— Це очевидно, пане Сеймур, — зітхнув Марко.

— Так і перекажіть Полозу… Тобто, пану Змієнку, — Сеймур похитав головою. — Хай буде уважним. Ситуація, що склалася, демонструє тільки одне: глибоко законспіровані совєцькі агенти уже є і серед ваших, і серед наших людей. Однак щодо вас, вони хочуть спровокувати ваші спецслужби до налагодження контактів з неіснуючими підпільними організаціями, які начебто діють на Вашій, Марку, батьківщині… Чи не це Вам вкладав у вуха містер Клопенко?

Марко витер серветкою губи.

— Саме це…

— Запам’ятайте, друже, мої слова.

— Дякую Вам, містере Сеймур.

— Але чому ж Ви тільки поранили Гінзбурга, а не вбили? — британець уважно подивився на Марка. — Ви ж так майстерно володієте зброєю! Цей радянський виплодок був вартий, аби Ви доклали трохи більше зусиль до завершення його нікчемного життя… Наскільки мені доповідали, для перевербовки він непридатний.

— «Прийом шанхайських поліцейських»… — розвів руками Марко. — Перший постріл — завжди наповал. Гінзбургу просто поталанило потрапити під кулю другим.

— Треба було, мій друже, ще й сигару йому об лоба погасити. Ви ж любите сигари, я знаю… То була б мітка на все життя. Далі викладання у розвідшколі він би вже не посунувся.

Марко тихо розсміявся.

Згадка про сигари його повеселила. Палити він ненавидів. Почав тільки у Константинополі, та й то задля виду. Іноді за сигарним димом можна було стати непомітним серед відвідувачів тих закладів, де призначалися зустрічі зі своїми зв’язковими. І так, Сеймур правий: іноді роздмухана сигара в руці стає зброєю, небезпечнішою за ніж. Якщо, скажімо, тицьнути нею просто в око.

— Ну ось… Будьте як удома, Марку, — Сеймур прочинив перед Шведом двері спальні. — Усе необхідне для ранкового моціону знайдете у шухлядах, туалетна кімната ось там. Сніданок у нас о дев’ятій, але якщо прокинетеся раніше і чогось забажаєте, то на кухні буде Стефан і він приготує Вам якийсь перекус.

— Сумніваюся, пане Сеймур… — зітхнув Марко. — Спатиму, як убитий. Хіба що Остапенко зранку прибуде.

— Так, так… — погодився британець. — А за сніданком і вирішимо, як далі бути. Ранок вечора мудріший. От тільки… — затнувся він.

— Що, пане Сеймур? — здивувався Марко.

— І не питайте. Думаєте, тільки у Вас морока? Хоча моя, звісно, не Ваша, Марку. Моя куди приємніша. Тому… поговоримо після сніданку про все. Гадаю, то і для Вас стане приємним сюрпризом. А тепер, мій хлопчику, добраніч і солодких снів! Пам’ятайте, Ви у друга, у повній безпеці!

Марко тільки вдячно кивнув. Про можливі ранкові сюрпризи гадати вже не мав сили, бо більше, ніж їсти, йому хотілося тільки відіспатися.

Прохолодний душ видався справжньою благодаттю, а далі — під ковдру. Вклався, випроставши ноги — розкіш, якою він міг повною мірою насолоджуватися тільки у Кам’янці, вдома, в дитинстві. І чому він так не цінував той час?

«Отже… сніданок о дев’ятій!» — це була остання думка перед тим, як він склепив очі і провалився у глибокий сон.

Будинок Сеймура прокидався повільно: прислуги він майже не тримав, людини зо три, та й то — законспіровані співробітники надсекретної Secret Intelligence Service — Таємної служби розвідки Великої Британії, офіційно якої не існувало. Але вже сам Ричард Сеймур був живим доказом того, що організація не тільки існувала, але й незримо діяла.

У той час, коли всі ще спали, господар вже працював у своєму кабінеті, однак у залах та коридорах, у численних кімнатах та бібліотеці було тихо.

Марко прокинувся на світанні. За прочиненим вікном починався новий день. З садка віяло пахощами квітів і різнотрав’я — зовсім як колись, удома. Тільки тут аромати якісь буйніші, важчі.

Не вірив своєму щастю, що, можливо, матиме кілька днів такого спокою і відпочинку. А далі… якщо все так, як гадається — швидше за все, його місія у Константинополі добіжить свого завершення. Варшава, Бухарест або кудись далі…

В обідньому залі було порожньо, та кухар Стефан люб’язно запропонував йому кави. Було щось особливе в тому, аби отак неспішно смакувати кавою, роздивляючись крізь прочинене вікно садок Сеймура: вкриті росою квітники та гранатові дерева, слухати, як дзюркоче фонтан, як шелестить легенький вітерець у листі. Думки мимоволі повертали його у цей сад кілька років тому. Швед усміхнувся своїм спогадам.

Здається, Сеймур казав про якийсь сюрприз вранці.

— Марку… Як спалося? — Річард Сеймур нечутно зайшов до їдальні. — Відпочили трохи?

— Так, дякую! Неперевершено.