Олег Коцарев - Люди в гніздах

— А хазяї?

— Евакуйовані всі, там партійне начальство жило з євреями.

— Ні, непевно це якось… мало що… не хочу в чиюсь квартиру, куди потім вертатися, якщо що.

— Вертатися! Думаєш, червоні назад прийдуть?

— Всяко буває. Та й хтозна, евакуйовані євреї чи твої німці з ними щось зробили, люди різне кажуть.

— Зрозуміло. Вовків боїшся — в ліс не підеш. Моя справа запропонувати, твоя — відмовитися.

— Па, а як там твої таблетки для потенції? Діють? Твоя стерва задоволена? — це знову Валька.

— Валю! — обурюється Марія Леонідівна.

— Прекрасно діють. Біжки забігаю на шостий поверх, зауважте, у шістдесят років. Машина тобі, Валько, потрібна завтра?

— Потрібна. Позловживаю твоїм становищем.

— Позловживай. І напиши про це в газету. Або в журнал. У нас видається. «Український за-а-а-а-а-сів», — Олексій Іванович глибоко позіхнув, — вірші, статті, мрії про уряд Винниченка… Пам’ятаєш, Валю, ми тебе Кирпатим Мефістофелем називали?

— Мені це нецікаво.

— А газетка наша цікава? Бачу, номер лежить. Що там у нас пишуть? Хороше ж пишуть! Дивіться. Тобто слухайте.

В кінотеатрі ім. Шевченка демонструється нова кінохроніка і фільм «Між Гамбургом і Гаїті». Кінохроніка дуже цікава. В ній відбито останні події на Східньому фронті — боротьбу за Північний Кавказ. Перед очима глядача — знову грандіозні бої. Спалене, поруйноване Ворошиловське. Ось німецькі частини переправляються через Кубань. А ось перші ознаки того, що переможна армія вступила у ворота Азії: верблюди. Німецькі піхотинці дуже швидко освоюють цю тварину, здобуту серед трофеїв, і пересуваються вперед, зручно вмістившись на верблюжих горбах, — на верблюжих горбах, Валю, переможна армія, уявляєш? Ох-хо-хо! — Кількома яскравими штрихами показано в хроніці й життя Західньої Европи. Спокійним, урівноваженим і повнокровним життям живе Берлін з його розкішними парками, басейнами, міською залізницею. В Данії відбулася сільсько-господарська виставка. На екрані — чудові породи свійських тварин, що ними в усьому світі славиться Данія. А от старовинний Відень з його суворими готичними будівлями. Скрізь людно — схвильовані маси народу стежать за вельосипедними перегонами, що відбуваються на вулицях міста. Беруть участь команди кількох націй Европи. Перемогу здобуває німецький спортсмен. Бадьорим, повним енергії життям сповнена нова, — ме-ме-ме, бе-бе-бе, о! — на цьому мерехтливому блискучому тлі відбувається драма жінки, що покохала, але не може поєднатися з коханим через людські пересуди, підшепти і брехні. Драма глибока і тонко виконувана актрисою. Фільм, безперечно, буде прихильно зустрінутий нашим глядачем.

— А? Як сказано!

— Припини читати цю дурню!

— Тоді хвилинка поезії. Ти, Валю, Блока любиш? Тут трохи слабше, ну, суто технічно, але теж щось! Хоча ні, корабель, це вже Рембо…

— Хм, автор — якийсь Л. Топчій. Цікаво, хто такий, де вони в редакції знаходять усіх цих персонажів?

— Отож! Переїдь туди до вас і живи в цій гидоті, а потім сам знаєш хто вернуться — та відповідай за це все.

— Ну, нехай. Піду я тоді. Кланяюсь і цілую ручки.

ІЗ ІНТЕРВ’Ю РЕСПОНДЕНТА А. D. ДЛЯ ГАРВАРДСЬКОГО ПРОЕКТУ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЇ СРСР.

Kramarenko? I knew his daughter. They were Ukrainian separatists. He was removed as early as the winter of 1941-42, and was replaced by Semenenko.

[1974 р.]

У кабінеті за великим і важким письмовим столом сиділи жінка з чоловіком. Жінка в бордовому, чоловік у синьому. У візочку сміялася кількамісячна дочка, в об’ємному кріслі заплив глибоко в сон бородатий дід. До кабінету залетів крилатий лев і поклав перед парою голубеньку папку. Вклонився та вилетів.

— Зачекай, віснику! — сказала жінка. — Ця істота тут?

— Чекає в коридорі в живій черзі, о володарко!

— Іди.

І вона розгорнула папку. Чоловік тим часом крутив скляну кулю з зірками і планетами всередині, всміхався, а потім заговорив до жінки.

— Якщо ти перша розкрила папку, то негоже мені тіснити тебе, щоб ми влазили двома носами, як два сонця в одну планету, — і він показав на свою скляну кулю. — Давай краще ти просто розкажеш мені найголовніше. А за це я займуся наступним відвідувачем.

— Негоже! Хитрун із тебе ніякий, мій рокований супутнику! Тобі просто ліньки працювати, ніби смертному, котрий хоче поласувати кожною спокійною секундою. Але мені не шкода погортати цю теку за тебе.

— Коли ти кажеш слово «тека», я розумію, що наш відвідувач письменник, і напевно ж письменник український.

— Поет. Народився він там, але потім після різних поневірянь жив у Татарстані.

— Як звати?

— Топчій Леонід Іванович.

— Уже нецікаво.

— Нічого не вдієш, серед творців, яких пересилають до нас, завжди є ось такі люди — вони справді не видаються цікавими. Та дещо цікаве в цьому чоловікові є.

— Наприклад?

— Наприклад, смерть.

— Сподіваєшся зацікавити чи хоча б здивувати мене смертю? Того, хто завідує смертями