Майн Рід - Вершник без голови

через яку так змінився його настрій. А те, що він кінець кінцем зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.

Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Федімове запитання:

— Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?

— Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?

— Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат-«мучачас», чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.

— Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.

— Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.

— Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?

— Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.

— Та невже? І що ж я таке кажу?

— Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім'я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».

— Ім'я? Яке ім'я?

— А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам'ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім'я, і його я можу вам нагадати. Це ім'я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, — ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…

— Е! — перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. — Мало яке ім'я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!

— Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину — нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.

— Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.

— От і я б хотів це знати, — з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд.— І звісно ж, — провадив він, — я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це булЧ> б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра- живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?

— Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?

— Ні, паничу, не здається… Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.

— Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?

— Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбйтися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.

— Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?

— Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м'ясо і підігрію в горнятку.

— Гаразд, я почекаю.

— А може, щоб легше чекалося, вип'єте крапелиночку віскі?

— І то діло, налий.

— Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця — зовсім не той смак.

— З водою. Тільки принеси свіжої з річки. Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей,

коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.

Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.

— Це старий Зеб Стамп, — обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив поріг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.

Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мустангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.

Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічник ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків'я довгого мисливського ножа.

Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні — ніяких карбованих візерунків, — одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі