Олесь Гончар - Собор

Бригадирова зовсім після того знесамовитіла. Таку ославу пустила на Єльку по селу, що й інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Не того картали, який дівчину звів, увесь гріх чомусь падав на Єльку.

- Дивіться, он вона йде, та, що жонатих переманює!

- Може, й мого вже приманюєш? А в нього діти! А в нього я!

Так і вистежують Єльку ті очі насторожено-злі, руки крючкуваті, ладні при найменшій, хай навіть вигаданій, підозрі в патли їй учепитись.

Декотрі з чоловіків уявили собі, що вона справді кожному тепер доступна, який-небудь гультяй аліментний і той вважав, що має право докучати їй, домагатися взаємності.

- Ловка, ловка пішла Магдалина, - не раз чула вона вслід.

Знало б чоловіче поголів'я, яке воно все нестерпне було тепер їй, нічим не краще за того спокусника, що знівечив Єльчину юність. Зганьблено її, і за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стільки довелось зазнати принижень, випити кривд…

Навіть дід-сторож якось уночі прикрався під вікно, став шкребтись, як собака:

- Єлько, Єлько, пусти перегрітись…

Відчинила двері навстіж, розлючена, крикнула межи очі:

- Діду, щоб ви здохли!

Матері своїх синів тепер від неї стерегли. Один спробував залицятись, син бухгалтерів, так мати його на все село розрепетувалась:

- Оту Чечільку-байстрючку мені невісткою? Інші росу збили, а ти в хату приведеш?

І все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там із собору набирали комбікорм… А втеклому бригадирові таки, видно, зосталася в серці скалка якась від тієї соборної ночі. Через півроку листа прислав, кликав і Єльку на шахти о Приїзди. Розвод візьму. Почнемо життя спочатку…

Подрузі найближчій, Ганнусі з птахоферми, тільки й довірилася з листом.

- Якби мене кликав, я б поїхала, -сказала Ганнуся.

- А я скоріше вмру, ніж до нього поїду. Бридкий він мені. Осоружний. І всі вони такі. Немає, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тільки…

І справді так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пусті, кожен тільки для себе живе. Всі, як той бригадир з руками залізними, що таки домігся свого, зірвав вінок, брутально потоптав барвінок весняний…

Подруга не згоджувалась, наводила Єльці різні приклади, та Єльку це тільки дужче розпалювало: ні і ні! Спротивився світ. Знову й знову верталась до думки податись, як інші, геть із села, на завод чи на якусь новобудову.

- На носилки піду, цеглу таскатиму, найтяжча робота мені не страшна.

Одначе в конторі ставились до цього інакше. Голова, чоловік лагідний, розважливий, що й до Єльки ставився доброзичливо, щоразу стримував її запал, коли приходила в контору вимагати довідки на від'їзд.

- Ми ж тебе цінуємо, Єлько… Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобі на фермі погано? За скількись літ, може, тебе там орден жде… А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дівчина красива, ти ще свою долю знайдеш.

Раз урезонив і вдруге, і так тяглось до весни. Можливо б, і зосталась, пригоїлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнічка, чоловік якої вдома не ночував, прибігла на ферму й накинулась біля силосної ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном і духом нічого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася Єлька в контору з твердим наміром більше не відступати.

Ні голови, ні парторга не було, сам бухгалтер за всіх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжнє, друге скляне.

- Паспорт - це, Єлько, сключається, - категорично сказав, вислухавши вимогу. - Дуже розумні всі поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матеріальні блага творитиме?

Розлютили Єльку ті «блага»!

- Я вам що, припнута до цього місця? Чи до сивих кіс кріпачкою бути на цьому вашому смердючому силосі? Підписки на невиїзд не давала!

- Ну-ну! - сторопіло вирячився на таку пісню бухгалтер. - Оце заспівала… З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечіль? Чим тобі змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли - смачнішого хочеш?

- Свободи хочу!

- Он воно що! В нас тобі мало свободи?

- Іншої пошукаю.

- Пошукай, може, знайдеш… Звідтіль не одна вже разом із свободою й гвардійця безхозного матері приносила в пелені… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи?

- Не вернусь. Ніколи. Ухрюкалась мені ваша ферма!

Бухгалтер іронічно прискалив живе око.

- Куди ж помандруєте, коли не секрет? Чи не слідом за дідом, на шахти?

- А там що, не моя країна? Тільки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаєте, плакатиму за нею, за вашими «благами»?

- Адресок пришли хоч, де ти будеш…

- Буду там, де ніхто мене на падлючитиме! Не обливатимуть брудом такі, як ваша ротата супружниця!

- Тихіше, тихіше, - мимоволі прищулився бухгалтер, зиркнувши на вікна, і перейшов одразу на серйозний тон. - Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав… Їхала б собі десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сім'ї розлад… А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаєм за сина, хоч я й не знаю, чи є для того підстави…

Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона відмовчалась.

- Отже, як батько сім'ї, особисто я був би навіть зацікавлений, щоб дати тобі вічну командировку… Але ж порядок є порядок. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих місити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твої руки ой як потрібні…

Єльку наче батогом цвьохнули.

- Вам руки мої потрібні? Ось вони, потріскались від ваших благ! - І аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчині тугі долоні.

- Тільки без цього, - відхилився він, оберігаючи своє скляне око.

- А в мене не тільки руки! - розчервонівшись, нічого не чуючи, вистрілювала Єлька. - В мене ще й душа є! Не всю випекли. Не дасте довідки - так піду!

- Безпачпортною, дівчино, недалеко зайдеш… Там швидко підберуть. А документа… вибачай. Аніяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут їж.

І не видав.

Увечері на бухгалтеровім подвір'ї знову була сварка, знову звідти на все село розліталося бухгалтершине дике, шмагаюче:

- Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш?

Цей викрик став Єльці замість паспорта. З каменем цих слів на душі - «потоптанка… росу збив!» - вдосвіта подалася до міста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирі іншого життя назавжди загубитись для односельців.

Глава IV

Так опинилась вона в дядька