Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

торкалась його і знов казала «ог-го!». Одного дня він уже не міг далі терпіти таке й подався до неї додому. Відвідини вийшли якісь церемонні й незрозумілі: він сидів у вітальні і мовчав, ніби йому заціпило. Тепер він її не хотів. Вона йому видалась інакшою, зовсім не схожою на той образ, який викликав у ньому її запах, неначе то була якась інша жінка. Він випив каву й пішов геть у страшенно пригніченому настрої. А вночі, мордуючись безсонням, знову запрагнув її брутальною хіттю, однак тепер бажав її не такою, якою вона сиділа з ним у комірчині, а такою, якою вона постала перед ним того надвечір'я.

Через кілька днів, зовсім зненацька, жінка покликала хлопця до себе додому, під тим приводом, що, мовляв, хоче навчити його одного картярського фокуса, й повела з вітальні, де сиділа її мати, просто до спальні. І тут вона доторкнулася до нього з такою безцеремонністю, аж він спершу весь здригнувся, проте був розчарований, відчувши швидше страх, ніж задоволення. Відтак сказала йому, щоб він прийшов до неї вночі. Він пообіцяв, аби тільки хутчіше втекти звідти, знаючи, що буде неспроможний прийти. Та тієї ночі, перевертаючись на своїй жаркій постелі, він зрозумів, що повинен піти, дарма що й неспроможний. Навпомацки вдягався, чуючи в темряві спокійне братове дихання, сухий батьків кашель у сусідній кімнаті, сонне кудкудакання курей у дворі, дзумотіння москітів, барабанний бій свого серця та весь інший безладний шум світу, що ніколи доти не привертав його уваги. Потому вийшов на заснулу вулицю. Всім своїм серцем бажав, щоб двері виявились узятими на засув, а не тільки причиненими, як йому пообіцяно. Та вони були не замкнені. Він штовхнув двері кінчиками пальців, і завіси рипнули тужним протяжним стогоном, який крижаною луною відгукнувся у нього всередині. Тієї ж миті, щойно ступив досередини, рухаючись боком, намагаючись не зчиняти шуму, він відчув той запах. Хосе Аркадіо усе ще був у першій кімнатці, в якій троє братів тієї жінки почепили на ніч свої гамаки, — тільки де і як саме, він не знав і не міг визначити в темряві, тож мав навпомацки перетнути кімнатку, розчинити двері до спальні, а там зорієнтуватися, щоб бува не втрапити на інше ліжко. Він рушив уперед і відразу наштовхнувся на узголів'я одного з гамаків, які висіли нижче, ніж він гадав; чоловік, котрий доти хропів у ньому, перевернувся вві сні на другий бік і промовив дещо розчаровано: «То було в середу». А коли хлопець штовхнув двері спальні, то вони шкрябнули по нерівній долівці, на що не було ніякої ради. Опинившись у непроглядній темряві, перейнятий безнадійною тугою, він зрозумів, що зовсім заблудився. В тісному помешканні спали мати, її друга дочка з чоловіком та двома дітьми і жінка — вона його, видно, і не чекала. Він міг би йти на запах, якби цей запах не витав усюди, такий невловний і т^кий виразний водночас, як отой, що його він тепер завжди чув десь у собі. Він довго стояв непорушно, злякано питаючи себе, яким це побитом він утрапив у цю прірву безпорадності, аж тут чиясь рука, промацуючи випростаними пальцями темряву, наткнулася на його обличчя. Він не здивувався, бо підсвідомо чекав того дотику. А тоді звірився цій руці і в страшній знемозі дозволив довести себе до невидимого ложа, де його роздягли й почали торсати, ніби лантух з картоплею, повертали туди й сюди у непроглядній пітьмі, серед якої його руки вже стали зайві і де пахло вже не жінкою, а аміаком; коли ж він пробував пригадати її обличчя, то перед ним поставало Урсулине; він невиразно усвідомлював, що робить щось таке, що йому вже давно кортіло робити, хоч він і гадки не мав, що справді зможе це робити, він не знав, як саме це робить, не знав, де в нього голова, а де ноги, чия це голова й чиї це ноги, він тільки відчував, що далі неспроможний опиратись владному потягові в крижах та тремтінню живота, і був пойнятий палким запаморочливим бажанням утекти й водночас залишитися навік у цій розпачливій тиші, в цій застрашливій самотності.

Звали жінку Пілар Тернера. Вона теж була учасницею великого виходу, що завершився заснуванням Макондо: її взяли з собою батьки, щоб розлучити з одним чоловіком, котрий зробив її жінкою, коли їй було чотирнадцять, і далі жив з нею, аж поки їй виповнилося двадцять два роки, але ніяк не міг зважитися вступити в законний шлюб, адже був чужаком. Він заприсягся, що піде за нею хоч на край світу, однак дещо пізніше — коли владнає свої справи, і відтоді вона вже й стомилася ждати його, дарма що карти повсякчас випадали на чоловіків, високих і низеньких, білявих і чорнявих, які мали прибути до неї — той суходолом, той морем, той за три дні, той за три місяці, а той за три роки. Поки вона отак чекала, її стегна втратили силу, а груди — пружність, вона відзвичаїлась від пестощів, але зберегла нерозтрачений шал свого серця.

В нестямному захваті від цієї чудесної іграшки Хосе Аркадіо тепер вирушав щоночі шукати її в лабіринті кімнати. Одного разу двері виявилися замкнутими, і він заходився стукати, знаючи, що коли вже набрався відваги стукнути один раз, то стукай до останку. Після нескінченного чекання вона таки відчинила йому. Вдень, падаючи з ніг від недосипання, він потай тішився спогадами про минулу ніч. Та коли Пілар Тернера заходила до них, весела, безтурботна, балакуча, йому не доводилося докладати ніяких зусиль, щоб приховати своє хвилювання: ця жінка, чий дзвінкий сміх полохав голубів у дворі, не мала нічого спільного з тією невидимою силою, яка навчила його тамувати подих і лічити удари свого серця, а також допомогла зрозуміти, чому чоловіки бояться смерті. Він так заглибився в свої переживання, аж навіть не збагнув, чому всі зраділи, коли його батько і брат повідомили, що їм нарешті пощастило розкласти металевий осад і видобути з нього Урсулине золото.

Вони справді досягли цього після багатьох днів упертих і складних дослідів. Урсула була щаслива і навіть склала дяку Богові за те, що він винайшов алхімію; мешканці села натовпились у лабораторію, де їх частували коржиками з гуайявовим варенням з нагоди звершеного чуда, а Хосе Аркадіо Буендіа показував усім тиґель з вивільненим золотом, і вигляд у нього був такий, немовби то він сам створив те золото. Отак, показуючи його по черзі кожному, він зрештою підійшов