Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Ні, це безнадійно! Я просто не здатен вібрувати влад з жінкою. Жінки, якої б я справді хотів, опинившись з нею сам на сам, не існує, і я не можу себе примусити до цього… Ні, Господи! Залишуся таким, як є, й буду провадити розумове життя. Це єдина чесна річ, на яку я спроможний. Розмовляючи з жінками, я можу почуватися цілком щасливим, та це невинне, безнадійно невинне щастя. Безнадійно невинне! Що ти кажеш, Ґілдебранде, мій півнику?

— Залишитися невинним значно простіше, — сказав Бері.

— Так, життя все ж надто просте!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Одного морозного ранку, осяяного блідим лютневим сонцем, Кліфорд і Коні пішли на прогулянку через парк до лісу. Тобто Кліфорд пихкав у своєму кріслі з моторчиком, а Коні йшла поряд.

Жорстке повітря зоставалося сірчистим, та до цього вони обоє вже звикли. Над низьким обрієм стелилася опалова від морозу й диму імла, а нагорі лежало маленьке голубе небо, тому здавалося, що ти всередині загорожі, завжди всередині. Життя — завжди сон чи безумство всередині загорожі.

Вівця кашлянула в жорсткій зів'ялій траві парку, жмутики якої у видолинках взялися голубою памороззю. Через парк до воріт пролягала стежка, красива рожева стрічка. Кліфорд наказав її заново засипати просіяним ґравієм з шурфу. Коли скелі й відвали підземної породи згорали й віддавали свою сірку, вони ставали яскраво-рожевими, кольору креветок у сухі дні й кольору крабів — у вогкі. Тепер ґравій мав блідий креветковий колір з блакитно-голубим інеєм морозу. Коні завжди подобалася ця доріжка з яскраво-рожевих висівок. Лихий лиш той вітер, який нікому не приносить добра.

Кліфорд обережно покотився вниз по схилу, а Коні притримувала крісло рукою. Перед ними лежав ліс — спершу густий ліщинник, за ним — червоняста темрява дубів. З узлісся застрибали-заплигали кролики. Зненацька хмарою знялися в повітря граки й перетинаючи маленький обшир неба, подалися кудись чорним потоком.

Коні відкрила хвірточку, й Кліфорд повільно проїхав крізь неї на широку лісову дорогу, яка бігла вгору, вигинаючись у голій гущавині ліщини. Це були рештки великого лісу, в якому полював Робін Ґуд, а дорога була старовинним шляхом, який пролягав через усю країну. А тепер, звичайно, зосталася тільки лісова колія через приватний ліс. Дорога з Менсфілда звертала вбік на північ.

У лісі все завмерло, сухе листя на землі обмерзло знизу. Різко скрикнула сойка, спурхнула зграйка маленьких пташок. Але жодної дичини, жодного фазана, їх вистріляли в час війни, коли ліс не охоронявся, тільки тепер Кліфорд знову найняв лісника.

Кліфорд любив ліс, любив старі дуби. Відчував, що вони дісталися йому від багатьох поколінь предків. Він хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце залишилося незайманим, замкнутим від світу.

Крісло повільно пихкало вгору схилом, хилитаючись та підстрибуючи на замерзлих грудках. Раптом зліва з'явилася просіка, на якій не було нічого, тільки купа сухої папороті, то тут то там згиналися тонкі пагони й валялися великі зрізані пні, показуючи то свій гладкий верх, то мертві розкарячені корені. Й плями чорніли на тих місцях, де лісоруби спалювали сушняк і сміття.

Це була одна з тих частин лісу, яку сер Джефрі вирубав під час війни для окопних кріплень. Весь пагорб, який полого піднімався праворуч від лісової дороги, лежав оголений і навдивовиж покинутий. Вершина пагорба, який колись увінчували дуби, тепер оголилася, і звідти понад дерева видно було залізницю, по якій возили руду, й нові цехи в Стекс Ґейті. Коні стояла й дивилася в цей пролом у чистій самотності лісу. Вона вела в світ. Та Кліфорду вона нічого не сказала.

Ця просіка завжди надзвичайно злостила Кліфорда. Він пройшов війну, бачив, що воно таке. Та по-справжньому його розізлив цей голий пагорб. Він знову його засаджував. Та все це породжувало ненависть до сера Джефрі.

Поки крісло повільно вибиралося нагору, Кліфорд сидів з застиглим обличчям. Добравшись до вершини пагорба, він зупинився, не ризикуючи спуститися вниз довгим і дуже тряским схилом. Він сидів і дивився, як вигиналася, збігаючи вниз, у зеленкуватих берегах дорога, прокладаючи шлях між папороттю та дубами. Вона зігнулася коло підніжжя пагорба й зникла з таким милим і легким поворотом, що здавалося: зараз звідти виїдуть на конях лицарі і дами.

— Думаю, перед нами справжнє серце Англії, — звернувся Кліфорд до Коні, застигши в кріслі під тьмяним лютневим сонцем.

— Справді? — запитала вона й сіла в голубій плетеній сукні прямо на пень коло стежки.

— Звичайно! Це — стара Англія, її серце, і я прагну зберегти її недоторканою.

— Так, так! — сказала Коні. Та тільки вимовила ці слова, почула, як на копальні Стекс Ґейт просвистів гудок, відзначаючи одинадцяту годину. Кліфорд так звик до цього гудка, що навіть його не помітив.

— Я хочу, щоб цей ліс зостався цілком… недоторканим. Я хочу, щоб ніхто не полював тут, — сказав Кліфорд.

Певний пафос тут був. Ліс усе ще зберігав таємничість дикої, старої Англії, та вирубки сера Джефрі часів війни завдали йому удару. Як непорушно стояли дерева — незчисленні зморшкуваті гілки на фоні неба і сірі вперті стовбури, що піднімалися з коричневої папороті! Як безпечно тут пурхали птахи! А колись тут блукали олені й лучники, й ченці пропливали на своїх віслюках. Ці місця їх пам'ятали, все ще пам'ятали.

Кліфорд сидів у блідому сонячному промінні, на його рівне русяве волосся падало світло, його рум'яне повне обличчя залишалося незворушним.

— Коли я приходжу сюди, мені особливо жаль, що не маю сина, — сказав він.

— Але ж ліс старший за твою сім'ю, — лагідно зауважила Коні.

— Це так! — сказав Кліфорд. — Але ми зберегли його. Якби не ми, його б не стало… його б вирубали, як інші ліси. Треба зберегти якусь частину старої Англії!

— Треба? — сказала Коні. — Якщо його треба зберегти, то зберегти всупереч новій Англії? Розумію, це сумно.

— Якщо не зберегти хоча б частину старої Англії, то Англії не залишиться взагалі, — сказав Кліфорд. — І ми, ті, що володіємо такого роду власністю й маємо до неї почуття, зобов'язані зберегти її.

Запала сумна мовчанка.

— Так, на деякий час, — сказала Коні.

— На деякий час! Це все, що в наших силах. Ми можемо тільки виконати свій обов'язок. Я відчуваю, що до нас кожен член моєї сім'ї виконав тут свій обов'язок. Можна йти всупереч загальним звичаям, але треба плекати традицію.

Знову запала мовчанка.

— Яку традицію? — запитала Коні.

— Традицію Англії! Усього цього!

— Так, — повільно вимовила вона.

— Тому легше, коли маєш сина, тоді ти тільки ланка в цьому ланцюгу, — сказав він.

Коні не вельми