Степан Васильович Васильченко - Осінні новели

- Чудово! Їхать!..

І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт - п’ять душ.

- А це ж куди? Мо’, сватать котрого?

- Поїдемо, тьотю, до «діда» в гості!

- Вечерю «дідові» одвеземо!

- Якому дідові?

- Тому, тьотю, що в лісі.

- От хай бог криє: лісовикові?

Регіт.

- Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..

Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.

Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні - хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі - сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гущавині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.

А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє - радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.

Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...

Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий «дід». Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чудно: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.

- Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.

- Ов-ов-ов! - з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний «дід».

- З Новим роком! З новим щастям!..- І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...

Під дубом на снігу горить огонь - великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує проти огнища спина буланого.

Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:

Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]

З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...

Гомін, співи, сміх, вечеря в «діда»...

- Журнал! Доставайте журнал! Написать «дідові» привітання!

Гуртом підсадили одного на дуба.

- Ти ховав, ти й доставай!

Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...

Всі з тривогою:

- Що таке?

Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...

- Нема!

- Шукай!

Шарив знову, довго, вперто...

- Нема: украв хтось!..

- Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.

- Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?

- Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.

- Написать!

Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.

Роз’їхались, забули всі.

Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...

І от через три роки - як із неба впав!.

Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:

«Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?»

Миготить щось - от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.

Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:

- Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?

Проте дослухати материних слів знову не дослухав.

Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:

Чогось вчора дуже рано

Впала осіння нічка...

Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.

«Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати...»

- Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?

Мати:

- Там лист є, шукай.

Труснув зшитком - лист випав мені на коліна. Читаю - так, вона:

«Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам багато хорошого. Хто я - про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та «русалка», що потайки украла журнал у «діда» за допомогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догадались, хто він такий...»

Мене рвонуло!

Я одразу уриваю читання:

- Хто ж це?

І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,- пригадав...

«Так і є - він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!» - і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:

«Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за «русалка» коло дуба і кого то другого бачив хлопчик на дубі? Га? В білому кашкеті».

І ще:

«Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім товариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручуваться, бо ось доказ... Піду в ліс...»

«Читай далі!» - хтось ніби шепнув мені.

Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним передчуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:

«З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що