Мирослава Горностаєва - Астальдо

Тіло велетенського лилика малі Ельдар гуртом стягнули до моря, і його понесло геть тією ж течією, яка і винесла корабель на берег. Назбирали ще хмизу і нині дружно стругали паколи на огорожу. Сам табір перенесли від корабля до скелі, котра теж мала служити захистом. Вголос ніхто нічого не говорив, але для осіб, котрі володіють оsanwe, слова часто бувають непотрібними. Стереглися появи ще якогось страховиська і хвилювалися за своїх вивідачів.

Майтімо з приятелями повернулися швидше, ніж думалося, з протилежного боку.

— Ми на острові, - сказав, — але материк недалеко. Я бачив сову, і не одну… Це північні птахи, а отже вони звідкись прилетіли… І ще — на острові хтось є…

— С-себто? — спитав Фіндекано голосом, що раптово захрип.

— Мені здається, що це Квенді, - мовив Руссандол, — принаймні одного я бачив… Він кинувся в зарості, і добре зробив, бо Ільфірін від несподіванки трохи не спустив тятиву. Ми гукали його, але він не повернувся.

— Може це Телері, які втратили корабель? — втрутився Мірімон

— Вони б вийшли, — озвався Фінарато, — Команда корабля-лебедя не злякалася б чотирьох підлітків… Тим більше — підлітків-Нолдор, адже з півслова можна зрозуміти, що ми з Валінору. На материку говорять не так — князь Ольве оповідав, що їхня мова змінилася за сотні літ.

— А він звідки знає? — зацікавлено спитав Лауральдо.

— Час від часу, — пояснив Фінарато, — орли Манве приносять йому звістки від брата Ельве Сінголло

— А, Тінголло! — протягнув Майтімо зі стародавньою вимовою, — Князь Сутінків… Той, котрий має за жону Майе, пані Меліян… То вони листуються з князем Ольве?

— Атож, — всміхнувся Фінарато, — батько моєї матері говорить, що невдовзі йому для того, щоб зрозуміти ті листи, потрібен буде словник синдарину

— Синдарину?

— Мови Еldrim[81] Сутінків, підданих князя Ельве. Їх ще звуть Синдар, Сірими Еldrim… Взагалі-то князь Сінголло пише на квенья, але в кожному листі синдарських слів все більше і більше.

— Дивіться, Ельдар! — вигукнув раптом Гвіндор, котрий стояв на варті.

Від заростей велетенської папороті відокремилась тоненька постать.

— Він сам-один, — сказав Еркассе з жалістю, — а де ж решта? Загинули в морі?

Невідомий тим часом підходив все ближче. Гостроокі Ельдар вже роздивилися, що то була жінка, вбрана в штани та довгу сорочку, підперезану поясом. Невідома пані мала вигляд замерзлої та нещасної.

— Suilad![82], - привіталася вона.

— Suilanta, еri[83], - в різнобій відповіли підлітки. Фіндекано подумав при цьому, що князь Ольве перебільшує відмінності в мові мешканців Ендоре. А пані напевне була саме звідти, бо Телерійські жінки дуже зрідка виходили в море разом з чоловіками. Та й не схожа була з’ява на срібноволосу Телере — пані була чорнявою, немов Нолде, і дуже білошкірою. От тільки очі мала темні.

Майтімо, як найстарший, взяв на себе перемовини з незнайомкою. Часом йому допомагав Фінарато, бо невідома пані говорила дійсно дуже зміненою говіркою Телері. Руссандол назвався капітаном рибальської лодії, яку закинуло сюди бурею. Звідки закинуло — він скромно промовчав. Пані теж не виявляла особливої цікавості. На запитання, скільки вона тут перебуває, жінка мовила невиразно:

- Іо аnnan.[84]

Жалісливий Фінарато вже вкривав несподівану гостю плащем. Пані загорнулася в сріблясту тканину і опустила голову.

— Ви пливли на кораблі? — продовжував розпитувати Руссандол

— Cair[85], - відповіла жінка наче крізь сон

— Ви голодні? Ось є masa, хліб…

— Bas[86], - здогадалася жінка, — ні, дякую.

— Як нам вас називати?

— Дангет

Фіндекано сидів мовчки, відчуваючи в шлунку ту крижинку, яка свідчила про те, що зватися Відважним йому ще рано. Пані Дангет він бачив перед собою так само ясно, як Руссандола, на рудому волоссі якого грав відблиск вогню, як засмученого Фінарато, котрий з жалістю дивився на стражденну жінку, як Артаніс, котра помішувала в казанку трав’яний настій для змерзлої гості.

Але варто було заплющити очі — і крижинка в шлунку починала пульсувати, обдаючи холодом. Він не відчував пані Дангет. Не відчував навіть аvanire-захист, яким ця особа мала б прикрити розум при зустрічі з незнайомцями. Не відчував нічого взагалі. Неначе у неї не було ні fea[87], ні hrоа… Він наче стояв на краю провалля в чорну безодню, від чого голова йшла обертом і хотілося чи-то втікати, чи-то кричати вголос.

Фіндекано обережно підвівся, взяв з купи хмизу палицю, знайшов поміж речей мотузяний звій… На очі йому потрапила подерта і закривавлена сорочка Алмареа, він взяв і її. Довершив цей дивацький набір слоїк маслинної олії. Малий Ельда повернувся до вогнища, але сів не на колишнє своє місце, а трохи позаду гості. І поринув у роботу, нашорошивши одночасно вушка.

— Ви з підданих князя Сінголло? — тим часом питав Майтімо, — де ви жили? В Доріаті?

— Сінголло, — вимовила жінка, — що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…

Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи — чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…

— Він обіцяв нам безсмертя, — мовила Дангет протягло, — безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…

— Пробачте, вельмишановна, — втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, — але ж ми і так іlfirinі[88]… Доки жива Арда[89] — живі Ельдар.

— Таке безсмертя, — мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, — нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі… Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа. Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…

— Коли ви загинули? — раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, — у війні Стихій?

— Метелику, — сказала жінка ледь насмішкувато, — що ти можеш знати про війну Стихій…

— Та власне нічого, — відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, — Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.

— Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, — вони розводять вас як Ороме — напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?

— Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, — озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.

— Войовники, — засміялась жінка, — ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю,