Чак Паланік - Бійцівський клуб

Вона сьогодні збирається помирати по-справжньому, відказала Марла. І мені треба поквапитися, якщо я хочу на це подивитися.

Та ні, дякую, сказав я, у мене були інші плани.

Не біда, сказала Марла, померти можна й перед увімкненим телевізором. Було б тільки що там дивитися сьогодні.

І я втік на меланому. Додому повернувся рано. Заснув.

І ось наступного дня за сніданком Тайлер, увесь у засмоктах, розповідає, що Марла — якась схибнута сучка, але це йому в ній і подобається.

Учора ввечері, після меланоми, я прийшов додому, ліг у ліжко й заснув. Мені снилося, що я все граю, і граю, і граю Марлу Зінґер.

А сьогодні вранці, слухаючи Тайлера, я вдаю, що читаю «Reader’s Digest». Схибнута сучка. Еге ж, кому, як не мені, про це знати. «Reader’s Digest». «Гумор в однострої».

Я — Розлючена Жовчна Протока Джо.

Такого, як Марла наговорила йому минулої ночі, каже Тайлер, йому ще жодна дівчина не казала.

Я — Скреготливі Зуби Джо.

Я — Розпалені Гнівом Ніздрі Джо.

Разу після десятого, розповідає Тайлер, Марла сказала, що хоче завагітніти. Вона сказала, що хоче мати аборт від Тайлера.

Я — Побілілі Кісточки Пальців Джо.

Хіба могло таке не принадити Тайлера? Позаминулої ночі Тайлер сидів сам-один і вклеював статеві органи в «Білосніжку».

Хіба міг я змагатися за Тайлерову увагу?

Я — Роз’ятрені Почуття Відкинутого Джо.

Але найгірше, що я сам винен у всьому. Того вечора Тайлер прислуговував офіціантом на бенкеті, розповідає він мені, і, коли я заснув, він саме повернувся додому зі своєї зміни. Марла знову зателефонувала з готелю. Усе так і є, сказала Марла. Тунель, світло в кінці тунелю, що вказує тобі шлях. Помирати — це так круто, і Марлі забажалося розповісти мені, як вона виходить зі свого тіла і злітає вгору.

Марла не була певна, чи її дух зможе розмовляти по телефону, але їй хотілося, щоб хтось принаймні почув її останній віддих.

Але ж ні. Слухавку бере Тайлер і все розуміє неправильно.

Він ніколи не бачив Марли, тож думає, що це погано, якщо вона помре.

Ото вигадав!

Тайлера це жодним чином не стосується, але він викликає поліцію і мчить до готелю «Ріджент».

Відтепер, згідно зі стародавнім китайським звичаєм, про який ми всі дізналися з телевізора, Тайлер назавжди відповідає за Марлу, тому що врятував їй життя.

Коли б тільки я не пошкодував трохи свого часу й поїхав подивитися, як Марла помирає, нічого цього не сталося б.

Тайлер розповідає мені, що Марла мешкає в номері 8G, на останньому поверсі готелю, вісім прогонів сходами догори й у самісінький кінець галасливого коридору повз зачинені двері, з-за яких долинає закадрове гоготіння телевізора.

Кожні кілька секунд зойкає акторка або крізь тріскіт куль чути передсмертний скрик актора. Тайлер дістається кінця коридору, але ще не встигає постукати, як із дверей номера 8G вихоплюється тонка-тонка маслянкувато-жовтява рука, хапає Тайлера за зап’ясток і затягує досередини.

Я весь у «Reader’s Digest».

Поки Марла тягне Тайлера до свого номера, він чує скрегіт гальм і дедалі гучніше завивання сирен перед готелем. На комоді стоїть фалоімітатор із такого самого рожевого й м’якого на дотик пластику, з якого роблять мільйони ляльок Барбі в усьому світі. На мить у Тайлеровій уяві постають мільйони іграшок, ляльок Барбі й фалоімітаторів, відлитих під тиском, що їдуть тою самою конвеєрною стрічкою десь у Тайвані.

Марла перехоплює Тайлерів погляд, зводить очі під лоба й каже:

— Не бійся. Тобі це не загрожує.

Марла виштовхує Тайлера назад у коридор і каже, що їй дуже шкода, але дарма він викликав поліцію. Це ж, мабуть, поліція внизу там просто зараз?

Опинившись у коридорі, Марла замикає двері до свого номера й штовхає Тайлера в напрямку до сходів. На сходах Тайлер і Марла притискаються до стіни, тим часом як повз них сунуть поліцейські та медики-рятувальники з кисневими балонами. Вони запитують, де номер 8G.

Марла вказує їм на двері наприкінці коридору.

Марла кричить навздогін поліцейським, що дівчина, яка мешкає там, колись була милою й чарівною, але тепер стала страшенною сукою, справжнім чудовиськом. Ця дівчина — смердючий людський непотріб, вона збита з пантелику, боїться помилитись і через це не хоче нічого вирішувати.

— Дівчина з 8G не має віри в себе, — кричить Марла, — і її турбує, що з роками в неї буде все менше можливостей вибору!

— Успіху вам! — кричить Марла.

Поліцейські з’юрмлюються коло замкнених дверей до 8G, а Марла з Тайлером поспішають до вестибюлю. Позаду вони чують голос поліцейського, що гукає до зачинених дверей:

— Дозвольте, ми допоможемо вам, міс Зінґер! Вам немає жодної потреби помирати! Впустіть нас лишень, і ми допоможемо вам розібратися з вашими проблемами!

Тайлер і Марла вибігають на вулицю. Тайлер саджає Марлу в таксі й помічає, як угорі, у вікнах на восьмому поверсі готелю, тіні сновигають туди-сюди Марлиним номером.

Коли вони виїжджають на яскраво освітлену шестисмугову автостраду, по якій мчать і зникають за обрієм інші машини, Марла каже Тайлерові, щоб не давав їй заснути аж до ранку. Якщо Марла засне, вона помре.

Багато хто хотів би, щоб Марла померла, розповіла вона Тайлерові. Ті люди мертві й уже на тому боці, але вночі вони телефонують їй. Часом у барі бармен кличе Марлу до телефону, а коли вона бере слухавку, там мертва тиша.

Тайлер і Марла не спали майже всю ніч у кімнаті поряд із моєю. Коли Тайлер прокинувся, Марли вже не було, вона повернулася до готелю.

Я кажу Тайлерові, що Марлі потрібен не коханець, а соціальний працівник.

Тайлер каже:

— До чого тут кохання?

Одне слово, тепер Марла збирається зруйнувати ще одну частину мого життя. Ще з часів коледжу так повелося. Заводиш друзів. Вони одружуються. І все — немає друзів.

Пречудово.

Клас, кажу я.

Тайлер питає, чи це створює мені проблеми.

Я — Здушені Кишки Джо.

Ні, кажу я, все нормально.

Притули мені до скроні пістолет і розфарбуй стіни моїми мізками.

Все просто прекрасно, кажу я. Справді.

8

Начальник відправляє мене додому, бо мої штани всі в плямах засохлої крові. Я нетямлюся з радощів.

Дірка у щоці все ніяк не гоїться. Я йду на роботу, а мої попідбивані очі набрякли й схожі на чорні бублики з вузесенькими щілинами, крізь які мені лишилося прозирати на світ. До сьогодні мене по-справжньому бісило, що ніхто й не помітив, як я став цілковито