Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Мені й сапером добре,– збрехав Говерла, марно намагаючись приховати своє задоволення від похвали, яке виказувала посмішка.

– Вибачте, док. Колян найкращого друга втратив, от і напився,– звернувся Купол уже до Ірини.

– Розумію,– коротко відповіла жінка.

– Дякую за розуміння. Ходімо, хлопці,– наказав Купол і пішов із десантниками.

– Ще раз дякую, Сергію. Звертайтеся, коли щось потрібно,– сказала Ірина, знову подарувавши Говерлі чарівну посмішку, і попрямувала у бік свого намету.

– Неодмінно,– пообіцяв Говерла, проводжаючи лікарку зачарованим поглядом. У цю мить він почувався щасливим. До нього звернулася не офіційно по-армійськи, а по імені та ще й подякувала жінка, яка припала до серця.

– Випередив ти мене, Говерло,– широко, мов чеширський кіт посміхнувся Мореман і дружньо поплескав товариша по плечу.

– За мною, обидва,– ледве стримуючи лють, крізь зуби наказав Бандерас і швидко рушив до намету. Мореман здивовано глипнув на Говерлу, ніби хотів запитати: «Що йому знову не так?». Говерла лише стенув плечима, хоча все зрозумів. Не треба бути фізіогномістом, аби здогадатися, що доведеться відповідати за те, що вступився за лікарку. Перемога сапера над десантником, хоч і п’яним, привернула до групи увагу всього табору. Отже, він порушив наказ командира не привертати уваги. Але якби Говерла мав можливість повернути все назад, аби виправити, він знову вчинив би так само. Він не дозволить будь-кому ображати жінку. Тим паче ту, котра йому подобається.

Індіанець. Важлива інформація

Щойно електронною поштою надійшла відповідь зі Служби безпеки України стосовно запиту про особові справи майора Моляра та майора Коцюби, я одразу почав її вивчати. Щодо майора аеромобільних військ Василя Матвійовича Коцюби, то він узагалі виявився геройським хлопцем.

Перше, що мені відразу кинулося в очі, була дата народження – 7.07.1977. Із такою кількістю сімок Коцюбі, напевно, щастить завжди й у всьому. Родом із Запоріжжя – справжній козак! Далі: участь у миротворчих місіях, нагороди за мужність, відзнаки за спецоперації в АТО. Відгуки начальства та підлеглих тільки позитивні.

Набагато цікавішою виявилася особистість майора внутрішніх військ Анатолія Геннадійовича Моляра. От у нього, що не факт із біографії, то підозра. Народився у Тулі в родині радянських військових. Живе у Миколаєві. Під час Майдану справді був командиром «Беркуту», але одним із перших звільнився у запас. Інструктор із ножового бою! За час проходження служби в АТО особливих нарікань не має.

Тим часом до намету повернулися Мореман і Говерла, які нарешті притягли ящики із сигналками.

– Де ви так довго? – поцікавивсь я.– Я вже хотів був іти вас шукати.

– Говерла в лицаря бавився – знайшов собі даму серця,– весело відповів Мореман.

– Стули пельку! – огризнувся Говерла.

Слідом зайшов Бандерас. Я за звичкою скочив із місця, але потім згадав, що командир заборонив надмірну вислужливість. Командир здавався дуже спокійним, та я одразу збагнув, що зараз ударить грім.

– Ще один зальот, міднолобі, і повернетеся до Києва! – сказав капітан як відрізав.

Мореман хотів щось відповісти, але глянув Бандерасові в очі й не наважився розтулити рота.

– Індіанець, що по Моляру та Коцюбі?

Я передав Бандерасові лептоп, щоб він міг сам ознайомитися з інформацією. Командир швидко пробіг очима по монітору.

– Із цікавого, майор Моляр був у «Беркуті» інструктором із ножового бою,– підказав я з нетерплячки.

– Убивця десантника мав бойового ножа високого проникнення. А в Моляра вкрали саме такого ножа,– уголос розмірковував Бандерас.

– А може не вкрали? – припустив я.

– Капець на холодець! І ви ще думаєте?! – як завжди, запалився Мореман.

– Не факт, що Моляр – це Ходок,– заперечив Бандерас.

– Чимало сепарів володіють ножем,– погодивсь я.

– Моляр усе одно підозрілий,– невпевнено зауважив Говерла.

– Моляра я візьму на себе,– підсумував Бандерас.– А ви вивчайте мапу мінного поля. Намет не залишати.

Бандерас поклав на стіл мапу і швидко вийшов. Ми з хлопцями стояли і мовчки дивились один на одного. Хвилину тому здавалося, що нарешті починає налагоджуватися командна робота, а тут таке. Але вода камінь точить. Я був упевнений, що зрештою ми порозуміємося з командиром.

Бандерас. Таємнича фігура

Сонце заходило, і табір укрили сутінки. Спека спала, стало вільніше дихати. Поодинокі солдати готувалися до відбою. Біля складів нікого не було. Я підійшов до шахти, пересвідчився, що мене ніхто не бачить, й увімкнувши ліхтарика, занурився у глиб чорної пащі шахти.

Запахло знайомою з дитинства сирістю. Ще малими гралися ми тут у «козаків-розбійників». Вечорами, коли дорослі закінчували роботу та розходилися по своїх домівках, у нас усе тільки починалося. Ми бігали по шахтах із ліхтариками. Розбійники малювали на стінах крейдою стрілки-дороговкази, за якими їх можна було знайти, і ховалися. Козаки їх шукали. Мені завжди більше подобалося шукати, і я, на думку друзів, був кращим козаком у селі. Одного суботнього дня я не грав, бо відбував покарання за погану поведінку у школі. Але мене все одно покликали шукати Льоху, бо він так заховався, що його не могли знайти навіть разом із дільничним. Усі вже думали, що з Льохою сталася біда, а я знайшов його менш ніж за двадцять хвилин. Він сховався у ходові, прикривши його камінням, і ніхто, крім мене, не здогадався, що ті камені треба просто посунути. За правилами гри Льоха був правий, адже стрілка, яку він намалював, вказувала саме на камені, за якими він і ховався. Льоха чув, що його шукають, але сидів мовчки й радів, що ніхто не міг здогадатися, де саме він заховався. Тож Льоха переміг того дня й отримав заслужену нагороду – червоні зірки на сідниці від батьківського армійського ременя, що залишився в дядька Степана з часів його служби.

Я намірявся перевірити, чи залишився той хід, яким користувалися ми з Льохою, аби потрапити з яру до шахти таємно від дорослих. Якщо так, тоді вбивця сержанта Музики теоретично міг непомітно залишити табір, убити десантника, а потім швиденько повернутися. Убивство сталося вранці, коли всі ще спали. Припустимо, що до вбивства десантника причетний Ходок. Але навіщо? Те, що Музика підкинув записку комбатові, малоймовірно. Якщо він у селі дізнався про Ходока, то ймовірно доповів би сам, адже був патріотом. Хіба що Ходок міг скористатися романтичними походеньками десантника до місцевої, аби загострити конфлікт між військовими і селянами. Коли так, то розвитку конфлікту поки що вдалося уникнути. Найбільш буйний із десантників – Колян зараз відпочиває у зиндані.

Розмірковуючи отак, я пройшов майже весь таємний хід. Попереду дорога розгалужувалася, я повернув