Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Ого! Оце крутезно! — Пат розплющив рот від подиву. — Тут завжди так дивно?

— Загалом, так, — усміхнувшись, відповіла я.

— Ти тут живеш? — з огидою спитала Бетті.

— Ти тепер теж тут живеш, Берттіно! — відповів за мене Ред.

Я поглянула на хлопця, той підморгнув мені.

— Знаєте, до крила хлопців у мене немає доступу. Тому я попрошу когось провести вас до вашої кімнати... чи кімнат... Тут як пощастить.

Ред кивнув головою. Бетті з жахом дивилася на мене.

— Я що — піду з нею? Одна?

— Берттіно, ти знала, що будеш у Жіночому крилі. Разом ми не можемо жити... — останні слова Ред вимовив ледве чутно.

— Я що — житиму сама, без вас? — вона пригнічено дивилася на трьох хлопців.

— Але ж ти не одна! Ти вже знаєш Ріку... — підбадьорив її Пат.

— А це чим краще, ніж одна? — вигукнула Бетті. — Чудова компанія — дівчинка-ізгой!

— Берттіно!

— Не варто, Реде! Це правда, — зупинила я його. — Вона має рацію, я — ізгой! Я не ображаюся. Навіть пишаюся цим.

Білявка подивилась на мене гордовитим поглядом.

— Бетті, добре подумай, перш ніж щось белькнути… — застеріг її Кейл.

— А ти з якого часу її почав захищати? — вона вколола брата суворим поглядом. Хлопець опустив голову та втупився в підлогу.

— Вона нормальна, — промимрив тихо.

— Нормальна?! — одночасно запитали Бетті й рудий хлопець, який щойно увійшов.

«Здається, 29-31...»

— А що ні? — спантеличено запитав Кейл у хлопця. Той швидко ковзнув здивованим погляд по всім, та зупинився на мені.

— Чому пропускаєш Тренування? До Карцеру захотіла, 30-15? — промовив він.

«Точно 29-31! Я його бачила у «міс Піґґі» декілька разів…»

— У мене особистий дозвіл від Начальника Колонії Оверсі! — я зробила «покер-фейс». — Допомагаю новоприбулим! — кивнула на своїх супутників.

— Тобто Начальник Колонії Оверсі знає, що ти тут? — здивовано запитав 29-31.

«Згадала! Він донощик у «міс Піґґі»! Хай буде тебе тепер непереливки!»

— Звичайно! Я ж зразкова дівчинка! — усміхнулася я. Краєм ока я побачила, що Ред теж усміхнувся. — Допоможеш мені розмістити хлопців. Мені ж до вас не можна, пам'ятаєш? — та жваво підморгнула йому. Рудий різко позадкував від мене.

«Він мене дійсно боїться!»

— Так, звісно, я проведу їх, — сказав 29-31, ще відступаючи на кілька кроків від мене. — Ходімо, хлопці!

Бетті з жахом подивилася на брата, той підморгнув їй.

У цей момент Ред, підійшовши занадто близько до мене, прошепотів:

— Будь ласка, не дай Бетті збожеволіти!

Підняла на хлопця очі, мовляв, не шуткує він. Він підморгнув мені. Я кивнула.

— До зустрічі! — голосно промовив та пішов за іншими хлопцями, які вже йшли до Чоловічого крила.

Бетті з відчаєм дивилася їм у слід.

— Скажи, що всередині краще, ніж зовні... — благаючи простогнала вона.

— Це з якого боку подивитися, — посміхнулася я, але, згадавши прохання Реда, додала: — Насправді в кожній кімнаті може бути затишно, якщо ти в це повіриш.

Білявка обережно глянула на мене, мовляв, чи не жартую, але я була сама серйозність.

— Ти живеш одна? — раптом запитала вона.

— Ні! — відповіла їй, але сама здивувалася своїй відповіді. — Навіть у такої, як я, може бути сім'я.

— Ти живеш із сестрою? — у голосі Бетті знову відчувалась зневага та недовіра.

— Так, але вона не рідна, себто не по крові.

Вона з розумінням кивнула.

— Ред і Пат — брати тільки по батьку. А ми з Кейлом... двійнята… — навіщось сказала вона.

— Пощастило вам всім, — посміхнулася їй.

— Так... — посмішка Бетті у відповідь була занадто сумна.

— А ваші батьки? — обережно запитала я.

— Ні... — замотала білявка головою. — Ми з Кейлом тільки удвох. Хоча ще Ред із Патріком…

«Звісно, ми всі тут сироти…»

Вона замовкла, я теж більше не хотіла говорити на цю тему.

— Зараз ми зайдемо з тобою до Головної по поверхах. Вона запропонує тобі кімнату. Думаю, тебе поселлять на верхньому поверсі. Усіх новеньких селять якомога вище, – я намагалася підбадьорити дівчину.

— А ти де живеш? — немов між іншим, запитала Бетті.

— Майже в самому низу, — відповіла криво посміхаючись.

Бетті нахилилася через перила та подивилася вниз, де густішала темрява.

— Там? — обернулася вона до мене.

Я кивнула.

— Тобі там не страшно?

— Казала ж тобі: як це все сприймати! Я живу там, але багато хто цього боїться… Відповідно, вони бояться й мене, – знов криво посміхнулася. — Мене це влаштовує! До мене менше сунуться, менше дістають.

— А твою сестру вони теж бояться? — обережно спитала вона.

— Майже всі вважають Еббу дивною, тому що вона живе зі мною… Але думаю, так, вони її теж бояться якоюсь мірою.

Бетті мені нічого не відповіла. Ми підійшли до кімнати Головної по поверхах. У мене з цією жінкою нейтральні стосунки, тобто ніякі. Ми познайомилися випадково, коли одного разу вона вирішила спуститися на нижні поверхи та подивитися, хто прибирає у туалетах... Після цього вона бачила мене ще кілька разів. Там же.

Я сміливо відчинила двері, які, судячи з пліток, вдень завжди були не замкнені. Головна по поверхах Стілл сиділа за столом біля вікна та щось писала.

— 30-15, тебе не вчили стукати? — не підводячи голови, запитала вона. Її можна було б назвати красунею: фарфорова шкіра, гарні, яскраві риси обличчя, руде, хвилясте волосся, зараз заплетене в невелику косу... якби не той факт, що на одному її оці була пов'язка, з-під якої виглядали шрами від опіків... Подейкують, що вона втратила не лише око, а й двох дітей.

— Вибачте, Головна по поверхах Стілл. Я привела новеньку. Їй потрібна кімната! — на одному подиху проговорила я.

Головна по поверхах Стілл відразу подивилася на нас з Бетті. Можливо, мені це тільки здалося, але в єдиному її оці щось промайнуло.