Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Все добре? — запитав мене Ред.

— Так! Твій друг зможе дихати під водою вже за три дні! — різко відповіла я.

У цей момент назовні вийшов Кейл. Усі перевели погляди на нього.

— О, Кейле! Який в тебе ніс! — вигукнула Бетті.

— Нічого, до випускного загоїться! — криво посміхнувся їй брат та дав у цей момент Пату «п'ять». Хлопці одночасно загиготіли.

— Якщо ви вже закінчили веселитися — може, ми підемо! — суворо сказала я.

Ред глянув на мене. Потім подивився на Кейла, мовляв, що це з нею, той лише знизав плечима.

 

***
 

Підходячи до Житлових приміщень, я побачила Тіса, який поспішав на Тренування. Він подивився мене та моїх супутників роздратовано-здивованим поглядом:

— Думав, що ти в Карцері!

— І тобі «добрий вечір»! — уїдливо відповіла я.

— Шукаєш нового екстриму, 30-15?

«Він називає мене за номером тільки у двох випадках: коли поряд Дорослі та коли злиться…»

Зараз мені чомусь захотілося дати Тісу в ніс, як це зробив недавно Ред, але стримала себе.

— А в тебе все ще критичні дні, Тісе? — зухвало відповіла йому, перш ніж встигла подумати.

За моєю спиною пролунали легкі смішки, але відразу затихнули.

Тіс миттєво спалахнув:

— На відміну від тебе, вони в мене хоч бувають, Ріко!

Знову смішки за спиною.

Я почала закипати:

— Зате, на відміну від тебе, я не сиджу та не жалію себе! Я хоч щось роблю…

— Отож бо й воно, Ріко, «щось»... І цим «щось», ти не досягла нічого хорошого ні для себе, ні для нас з Еббою! Ти ніколи не думаєш ні про кого! Ти просто кидаєшся з головою в нову авантюру, а наслідки... Вони тебе просто не цікавлять! — розвів руками хлопець. — Якби ти придумала сама собі стрибнути з даху – ти б стрибнула! А ось думати «навіщо я це зробила?», ти стала б уже, коли летіла б до землі!

— Ти гадаєш, що я така? — з жахом відсахнулася від нього.

— Так, Ріко, саме така! Скільки я тебе пам'ятаю та знаю, ти ТАКА! І думаю, що ти ніколи не змінишся… Ти завжди будеш «щось» робити для інших, але насправді знищуючи цим «щось» себе та… решту… Чи не час зупинитися?

Тіс близько підійшов до мене та пильно подивився в очі. Я мовчала, але на очах навернулися сльози.

«Мені не боляче від його слів, ні! Ми лаємося не вперше. Але мені чомусь здається, що це кінець чогось… Нашої дружби? Нашій довірі? Нашому дитинству?»

— Тісе... — ледве видавила з себе. — Я…

– Краще нічого не кажи. Бо знаю, що ти скажеш, – тихо промовив він.

У мене по щоці побігла сльоза. Хлопець підняв руку та ніби хотів витерти її, але так й не торкнувся мене.

— Я просто… Пробач! — Його рука опустилася. Більше нічого не сказавши, він швидким кроком пішов до Адміністративних будівель.

«Знаю, чому Тіс розгубився: він ніколи не бачив, щоб я плакала… Навіть пройшовши три Вищі Покарання, я не плакала. Але його слова… Вони поранили болючіше, ніж будь-що… Вони просто знищили мене…»

— Гей! — Ред поклав мені руку на плече.

Я здригнулася.

— Що? — розгублено запитала.

— З тобою все гаразд?

Я почала швидко витирати сльози та кивнула головою.

— Хто він? — знову запитав Ред, не зводячи з мене погляду.

— Не важливо, — різко відповіла я та скинула його руку зі свого плеча. — Один самозакоханий бовдур, який вважає себе найрозумнішим!

— Він вартий твоїх сліз? — запитливо підняв одну брову.

— Ні! — я повернулася до будівлі, збираючись відчинити вхідні двері, але, дещо згадавши, обернулася. — Будь ласка, більше ніколи не торкайся мене! А ви, все, називайте один одного за номерами, хоча б при сторонніх. Це важливо!

Ред криво посміхнувся:

— Більше торкатися тебе при сторонніх і не називати один одного за номерами? Думаєш, ми не можемо це запам'ятати?

— Повір, це зовсім не смішно, — суворо відповіла я. — Жартувати тобі не захочеться, як тільки Начальник Колонії Оверсі вперше покарає тебе!

— Тобі ж не розхотілося, — посміхнувся він.

— Зі мною все по-іншому! Ти чув, до чого це призводить... — кивнула вбік, куди пішов Тіс.

Ред нахмурився та грізно промовив, стиснувши кулаки:

— Хочеш, я примушу його вибачитись?

— Не треба! — вигукнула я та схопила хлопця за руку. Але схаменувшись, тут же відпустила.

Знову пролунав чиїйсь легкий смішок.

— Пате! Берттіно! — Ред зміряв їх грізним поглядом.

— Що?!! — Бетті здивовано дивилася на Реда. — Це не я!

— Ти змушуєш мого брата ревнувати, Ріко, — Пат усміхнувся мені та поглянув на Реда.

— Брата?! — здивувалась я, переводячи погляд на Реда.

— Пате!  – прогарчав крізь зуби Ред.

— Що? Це ж правда! — синьоокий хлопець розвів руками.

Я пильно дивилась на Реда, той знизав плечима.

— Це все? Навіть не виправдовуватимешся? — Бетті вигнула брову.

— А навіщо йому виправдовуватися? Це ж правда! А Ред завжди, коли я правий, просто мовчить, — посміхнувся Пат.

Я вирішила, що настав час закінчувати з такими розмовами про ревнощі, та нарешті штовхнула вхідні двері в Житлові приміщення.

Безумовно я вже звикла до виду, що відкрився перед нами, але для новеньких це завжди було приголомшливим видовищем. Неймовірно велика будівля, що є величезним циліндром, усередині якого кілька поверхів, з'єднаних між собою двома величезними напівзруйнованими сходами, з масивними поручнями, що йшли півколом вниз.

Кожен поверх ділиться на два крила — Жіноче крило та Чоловіче крило. Чим нижчий поверх, тим довше Учень живе у цій Колонії. Чи тим нижчий його рівень. Я, наприклад, живу на останньому поверсі знизу, без урахування підвалу, звісно. До речі, Ебба потрапила до мене зовсім випадково.

Коли вхідні двері зачиняються, то нібито потрапляєш у незвіданий таємничий світ ніжного-блакитного світла. Лампи, що випромінюють його, горять у коридорах цілодобово, а в приміщеннях, де немає освітлення, ми користуємося ліхтариками, які теж світяться ніжно-блакитним світлом. Взагалі, усередині Житлових приміщень красиво й моторошно одночасно. Ті, в кого слабкі нерви, стогнуть, заходячи всередину, а мені тут завжди дуже затишно. Це мій Дім, іншого я не знаю.