Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

нашіптував їй цю історію, бо цей хтось знав, що вона повинна довідатися її до кінця, щоб знайти втрачене. Втрачене ще до її народження чи після. Втрачене перед тією дивною аварією. Втрачене Рендалл Савітрі, чи богинею Савітрі, чи ще кимось, схованим у тінях думок. І вона мусить здолати цей шлях самотужки, інакше — ніяк. Тож вона брехала в очі Зака Нортона, твердячи, що все гаразд, і він бачив це. А коли не бачив, то підозрював щонайменше.

«Він не чує нас, — озвалися голоси. — Він думає, що ти є. Але насправді тебе немає. Хто ти? Знаєш? Розповіси? Хто ти, Савітрі?..»

Дівчина зціплювала зуби, але знала: треба дістатися до кінця — інакше вона не вибереться ніколи.

* * *

Наступними днями Рен уже не намагалася пручатись і зупиняти потоки видив, які розколювали її голову. «Я втрачаю глузд…» — вона тицьнула пальцями в парту, щоб відчути її справжність. Голос професора Тота долинав наче з іншого світу, і дівчина ніяк не могла зосередитись на лекції.

— Савітрі, не спи! — кінчик ручки Нортона нетерпляче затанцював спиною.

Проте їй не хотілося реагувати.

Туман перед очима погустішав, а за ним накотилася темрява. «Тунель…» — зрозуміла Рен, роздивившись каміння на землі й рідку суху траву, яка стриміла подекуди, присипана чимось подібним до попелу. Уже знайома зі снів дівчина простувала попереду — вся в білому, без звичних дзвінких прикрас. На босих ногах принцеси Савітрі червоніли порізи й подряпини — вона йшла довго.

— Тобі не можна далі, жінко! — громовий голос залунав із темряви попереду. Він гуготів із глибин, наче промовляла сама земля.

Проте Савітрі не зупинилася.

— Жоден живий… — зловісний голос стих, темрява відступила, і Рен побачила перед собою невдоволене обличчя професора Тота. Шпилька-місяць у його волоссі блиснула.

— Савітрі, богине, у вас проблеми? Чи ви просто заспали? — викладач нахилився вперед і уважно свердлив її поглядом крізь скельця окулярів.

— Друге, — спробувала всміхнутися Рен. — Я дуже погано сплю.

* * *

Вкрита попелом дорога йшла донизу. Рен утратила ниточку реальності, тож не знала, коли пірнула в сон. Ноги її були збиті в кров, усе боліло, але мусила йти. Дихала важко від задухи, а стіни тунелю здавлювали. По стінах вилися всохлі рослини. Перед очима все пливло, окрім тіні попереду — висока й велична, тінь рухалася повагом. Віяло від неї могильним холодом.

Рен знала, що то — бог смерті. Рен знала, що він просив її зупинитись і не йти далі, бо далі живі не ходять. Рен знала, що вона — що Савітрі — не зупинилася, бо Сатьяван ішов із богом смерті, а отже, їй теж треба простувати за ними.

Сон обірвався, і день після того був довгим, нудним і безбарвним, наче дівчина спостерігала за ним через брудне скло і світ довкола обернувся вигадкою, а світ у снах проступав дедалі реальнішим.

* * *

Провалля наступного видива повернуло Рен у тунель, де троє — Савітрі, Сатьяван і безіменний бог смерті — рухались до царства, куди живим немає входу.

— Я благословляю тебе, найбільша мрійнице, — громовий голос промовляв урочисто. — Повертайся назад і проживи щасливе життя. Наступного разу я прийду по вас не скоро, але тоді поведу з собою обох.

Савітрі вклонилась і завмерла так, наче хотіла сказати ще щось. Рен відчувала її напругу, як власну. Гострі голочки танцювали шкірою.

— Тут легенда закінчується, принцесо, — бог смерті, мабуть, умів читати думки. — Ти житимеш довго та щасливо — поруч зі своїм коханим, за яким ішла так уперто й відважно. Ти станеш гордою правителькою, яка ніколи не здається. Та далі — не можна. Далі — мертві й вищі.

Принцеса, проте, похитала головою і приклала руку до грудей.

— Отут… — її голос лився тихо, проте впевнено. — Отут, у глибині, я не хочу йти назад. І мрію дізнатися, що далі, значно далі — за гранню нашого світу.

— Людині не дано осягнути цього, — відказав бог смерті. — Ти повернула те, що належало тобі, й тепер воно твоє. Ти сміливиця, але — людина.

— Але якщо…

— Смертна не піде далі, принцесо.

Запала мовчанка, в якій вчувалося, як краплі води розбиваються об кам’яну долівку, присипану попелом.

— Твоя легенда закінчується тут, — нарешті відповів бог. — Якщо наступний поворот Колеса Долі дасть піти іншим шляхом — ти дізнаєшся відповіді.

— Я мріятиму про це, — Савітрі всміхнулась, а тілом Рен пробіг струм.

Вона відчула: це кінець.

Історія, котру розповідали голоси, закінчувалась тут. Мала закінчуватися. Вона знала все, що далі. Принцеса з легенди повернула свого коханого до життя і правила поруч із ним довгі роки, захищена благословеннями богів. А потім померла. А потім переродилась у ній, у Рендалл, і прийшла в Академію з даром мрієрости.

Але щойно історія добігла завершення, налетіли голоси.

«Ти не богиня, Савітрі, — щебетали вони. — Бачиш, ми знаємо. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Але не богиня. Ходімо до Сатьявана, Савітрі. Чи хто ти? Ходімо!..»

Несподівано всередині стрепенулося бажання погодитись. Погодитись на все це — на тепло і затишок, на мірне життя десь там — де вона вже була.

«Що за дурниці? — запротестував внутрішній голос. — Ти тільки хотіла дізнатись до кінця свою історію! Але тепер — час на нову сторінку».

«Час іти!» — наказали голоси.

«Я нікуди не йду!» — озвався внутрішній голос, але його заглушили.

Рен відчула: тіло наповнює незвичайна полегкість. Усе правильно і тепло. Усе явно і просто. Усе очевидно.

Не богиня. Не богиня. Принцеса. Маленька буремна принцеса. Вони весь цей час казали їй правду. Ось чому їй було так важко. Ось чому вона не могла нічого. Ось чому була такою слабкою на тлі інших.

«Сатьяване, мені личить?»

Сукні,