Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

з місця, не допомагали ні окрики, ні батоги. За п'ять місяців вони розледащіли. Як же їм розтлумачити, що тепер доведеться постійно і тяжко працювати? Погоничі мусили ставити на ноги кожного пса, підтягати вперед сани, підпихати ззаду собак і не шкодувати батогів.

Скінчилися для собак дні безділля. Протягом місяця тварини тисячу разів долали туди й назад шлях від корабля до табору, перевозячи збірний будинок, дев'ятсот ящиків провіанту, вугілля, гас, вагон дощок і сотні пак сушеної тріски.

— Швидше! — погукував невтомний Амундсен, подаючи всім приклад. — Швидше! Тут цінна кожна година погоди! Швидше! — підганяв він людей і звірят, що ледве вже дихали від утоми.

Якось уранці, повертаючись на берег, Амундсен з подивом помітив біля «Фрама» якесь невідоме парусне судно. Він дужче стьобнув собак.

«Терра Нова» — корабель Скотта… Невже англієць теж намірився отаборитися саме тут? Але чому тільки тепер, так пізно? Він же відплив з Європи значно раніше за них. Де ж він був досі?

«Ні, Скотта немає. Палуба вітрильника гола, людей на ньому небагато», — Амундсен поволі заспокоївся, проте серце в нього все ще колотилося, коли він тиснув руку капітанові «Терра Нова».

— Ми прибули з Мак-Мердо. Там наш керівник Роберт Скотт заклав головну базу своєї експедиції. Я маю висадити кількох чоловік на Землі короля Едуарда VII[32]. Влітку вони провадитимуть там дослідження. Признатись, я не сподівався зустріти когось у цій пустельній місцевості, для мене це великий сюрприз, — холодно мовив англієць.

— А для мене це велика приємність, капітане. Адже я повідомив вашого начальника, що пливу до Антарктиди.

— Він щось казав мені про це, але я не думав, що ви вже тут і так освоїлися… — Капітан «Терра Нова» ледве приховував, як він вражений. Мовчки слухаючи пояснення Амундсена, він так стискував поручні крісла, що в нього побіліли кінці пальців. «Справді важко знайти краще місце для старту до полюса. Та й дорога звідси коротша, ніж від нашої бази», — швидко вирахував він у думці.

— І як багато у вас собак! Мабуть, не менше сотні, а до літа їх буде ще більше, — сказав він не без заздрості.

— Я вірю в собак! Як Нансен і Пірі, я розраховую на їхню поміч, — гаряче мовив Амундсен і, зауваживши нахмурені брови англійця, докинув: — У мене їх багато. Якщо хочете, капітане, я готовий віддати серу Скотту хоч кілька десятків. Вони можуть знадобитися йому. Повірте мені, в полярних умовах пси незамінні. Якщо під час походу їм загрожуватиме голод, можна буде, як це робив Пірі, забивати слабших і годувати ними тих, що можуть іще тягнути упряжку.

Капітан корабля «Терра Нова» помовчав хвилинку.

— В наші розрахунки собаки не входять, — процідив він нарешті, холодно дивлячись на норвежця. — Перспектива планованого забою нещасних тварин просто відразлива. Наш керівник саме тому і не брав їх. У нього всього лише дві упряжки, і, як він запевняє, цього йому цілком досить. Він займає таку позицію: «Якнайбільше людей і якнайменше собак». Зрештою Скотт передусім покладається на сучасні моторні сани як на основну тяглову силу на першому етапі походу. А далі — на ісландських поні. Ми привезли їх із собою кілька десятків.

«Безглуздя, гірше, — безумство! Скотт, забув, що моторні сани мало не занапастили Шеклтона», — подумав Амундсен, але вголос сказав:

— Ну, що ж, у кожного свій метод. Мій, випробуваний в Арктиці, зовсім відрізняється від вашого: я беру якнайменше людей і якнайбільше собак. Цього навчив мене досвід. Це давня істина: найлегше подорожує той, у кого найлегша ноша. По-перше, фураж, який ваша експедиція повинна взяти для поні, займе багато місця, а людина в разі крайньої потреби не зможе його їсти. По-друге, якщо собака провалиться у прірву — а їх по дорозі до полюса, мабуть, не бракуватиме, — його легко витягне одна людина. А поні? Крім того, поні, навіть ісландські, менш витривалі, ніж собаки, і надто важкі для цього підступного терену. Під ними провалюватимуться снігові мости через розщелини, де собача упряжка легко пройде. І без жертв усе одно не обійдеться: врешті, ваші люди змушені будуть забивати поні так само, як я собак. Такий уже закон білої пустелі — жорстокий, але невідворотний.

Англієць неприязно подивився на Амундсена.

«Диявол, а не людина, — промайнула у нього думка. — Як він міг здогадатися? Під час висадки прибережний лід справді не витримав ваги трьох поні і провалився».

— На полюс, коли до нього лишиться сто-двісті кілометрів, — відповів англієць, гордо підвівши голову, — вирушать тільки люди. Впряжуться в сани і потягнуть їх. Капітан Роберт Скотт вважає, і цілком слушно, що справжньої перемоги людина досягає тільки найбільшим напруженням своїх сил. А стійкості і самовідданості можна вимагати лише від тих, хто поставив перед собою цілком визначену мету, а не від тварин, які нічого не усвідомлюють. Тому Скотт постановив, що він сам з кількома товаришами виконає цю почесну роботу.

— Я можу тільки схилити голову перед таким благородством, — коротко відповів Амундсен, думаючи, що ні за які блага світу він не хотів бути серед тих людей, котрі самі тягтимуть по неходженій пустелі сотні кілограмів вантажу. Навіщо? В ім'я чого?

«Дорого заплатить Скотт за свою шалену впертість», — майнула в нього думка. Попрощалися холодно.

Всупереч своїм попереднім намірам, капітан судна «Терра Нова» одразу ж повернув до Мак-Мердо, щоб повідомити керівника англійської експедиції про те, що він бачив і чув у Китовій бухті.

ЯК У БІЛОМУ ПЕКЛІ ВИГРАТИ ЗМАГАННЯ З ЧАСОМ?