Мирослава Горностаєва - Астальдо

— В однорукого Нолдо з огидними рубцями на тілі? — спитав Майтімо з усмішечкою.

— За тебе вже відомщено, — прошипіла Нервен.

— Вона жива? — спитав Руссандол з непідробною тривогою, — сподіваюся, ти не зробила звичаєм Доріату поєдинки між панночками?

— Вона, — мовила Артаніс зловтішно, — зомліває при моєму наближенні щоразу.

Тут уже сміхом пирснули всі троє — побратими, і Фінарато, котрий теж підійшов попрощатися. Приятелі обійнялися, Руссандол гукнув до Амбаруссар, котрі нині вибралися погостювати до брата, і невеличкий загін вирушив лісовою стежиною. В супроводі Руссандола, окрім братів, були лише паж Тірон, котрий колись носив Фіндекано записки від побратима до озера Ілін, та вістовий Морнемир, обидва — ще зовсім молодесенькі Ельдар, десь одного віку з Амбаруссар. Двоє молодших Рудих пишалися супроводом з Лаіквенді. Руссандол вивчив воїнів з лісу їздити верхи, і тепер десять світловолосих юнаків добре тримались на дарованих конях — нащадках валінорських огирів.

Лучники, котрі супроводжували Фіндекано, були цілком задоволеними зі своїх мандрів. Вся дружна четвірка перебувала у найкращому настрої і навперебій згадувала то вина Мінас-Тіріту, то красоти Нарготронду, то найцікавіші моменти з мисливських пригод. Ант скромно помовчував, але теж був щасливим — його аtarinya співав, усміхався, а поруч був той, кому юний Нандо довіряв найбільше — Високий, правитель Гімрінгу. Нині вони їхали до того самого Гімрінгу, і Майтімо, посміюючись, обіцяв приятелю безліч розваг.

— Якраз в ці дні, - говорив він, — в моїй твердині збереться вся наша дружна родина… Фіндекано, на це варто буде подивитись… Якщо Трійця не пересвариться між собою, то вони нападуться на Макалауре. Втрьох…

— Ми не дамо, — дзвінко засміялися близнята, — Ми захистимо!

— А ще ж прибудеш ти, Астальдо… Ти добре вправлявся на мечах — Атарінке просто марить поєдинком?

— То ти для чого мене запросив, — посміювався Фіндекано, — з метою замаху на моє життя?

— Ні, з виховною метою… Ти мусиш допомогти мені, побратиме, бо я волею долі заміняю батька шістьом одірвиголовам…

— П’ятьом, — виправив Амбарто (здається, то був він), — Макалауре не в рахунок…

— Та ні, - мовив Руссандол, — quentaro нині воїн… Я, звісно, дуже ризикнув, зоставивши його прикривати оте слабке місце в обороні, але нічого… Нічого.

Невеличкий загін рухався вздовж Геліону, зупиняючись на ночівлю на березі величної ріки. Ночами Лаіквенді співали, вихваляючи Оссиріанд, котрий зостався на півдні, співали так ніжно і злагоджено, що хотілося плакати. А потім бралися рихтувати луки, виспівуючи над стрілами замовляння, злагоджене і страшнувате:

— Устами славлена стріла стужавлена. Хвалена, хвалена, в отруті калена! Стріла окрилена, стріла доцілена. Кров’ю гартована стріла значкована.

Врешті, загін дібрався до того місця, де Геліон розділявся надвоє, і звернув ліворуч, вздовж рукава малого Геліону. Краєвиди почали змінюватися — ліс порідів, почався степ з вибалками та пагорбами. Де-не-де було видно сліди недавніх боїв — купи орочих кісток, а неподалік — високі могили, насипані над вогняним похованням загиблих Ельдар.

Майтімо оповідав, що орда, котра вдарила на його порубіжжя, не очікувала побачити тут такі укріплення, і тому прокотилась повз Гімрінг, навіть не спробувавши його облягати. Зате твердиня Маглорової Брами витримала справжній штурм — тварі лізли на стіни, мов черва, і quentaro ледве утримав фортецю. Частина орків рушила в Белеріанд вздовж Геліону, але далеко не зайшла — Лаіквенді на чолі з Амбаруссар відстрілювали тварей з засідок, та й орки були незвичними до лісу. В Східному Белеріанді, як запевняв Руссандол, можна було відсиджуватись сторіччями, якби вони, Нолдор, прийшли сюди жити тихо, а не воювати.

— Але тихо жити ми могли і в Тіріоні, правда ж, оtorno?

Фіндекано лише посміхався. Руссандолу ще не сприкрилася війна — він палав жагою помсти, немов смолоскип в ночі.

А потім він побачив твердиню… Твердиню на пагорбі Гімрінг.

Це був Форменос, Форменос збільшений утричі, Форменос з трьома поясами стін, з ровом, заповненим водою, з грізними вежами, котрі наче попереджали — «стережись». Під захистом її грізної величі довкола пагорба розкинулися поселення, темніли осінні поля…

Осінь… Фіндекано й не помітив, як вона знову прийшла… Здається лише вчора він стояв у дворі Мінас-Тіріту, і вишневий квіт плутався в його волоссі… І Фінарато, брат і друг, з усміхом ловив у долоні білі пелюстки… А нині… Нині осінь, так схожа на ту, коли він вірив, що його кохають…

Еріен у вінку з пізніх зоряниць… Зовсім, як та Синде, що поволі йде стежиною назустріч загону. А за дівчиною поспішає чорноволосий воїн у вінці з багряного листя. Сірі очі Нолдо виблискують щастям… Багряна накидка… Багряний лист…

— Наш князь повернувся! Аiya, вельможний Нельяфінве!

— Аiya, Аркуеноне… Я бачу, Гімрінг у надійних руках…

— О, я лише на сьогодні вибрався за місто… У фортеці все спокійно, Ніеллон замінив мене…

— Прекрасні діви є згубою воїнів, начільнику оборони…

— О, Ейліан не є згубою, вона є коханням… Дозвольте відрекомендувати мою наречену… Панна спокревена з родом Даінтаро, з Народу Дані… Її родина вже давно мешкає у Гімрінгу…

— Панна не збирається податися у мандри, розбивши серце моєму воїну? — спитав Руссандол роблено сердитим голосом, — о, ці мандрівні Нандіе…

— Вельможний Нельяфінве, — жебонить діва, а в її очах і переляк, і захват одночасно, — я нікуди не вирушу від свого коханого, і зміню свого срібного персня на золотого як тільки це стане призвоїтим.

— А панна знає, що її коханий є проклятим Богами Нолдо?

— Панна це знає, вельможний, — твердо говорить діва, — і ладна розділити з ним прокляття.

— А якщо милий скаже панні: «melde» а чи «melisse», панна повернеться до нього спиною, як то велів Ельве Сінголло?

— Князь Ельве не має влади над Народом Дані. Я вже вмію говорити на квенья: Іnye le melenye.

— Тоді я благословляю вас, закохані, і обдарую, як-то велить звичай. Батько Аркуенона зостався в Тіріоні, я, його князь, заміню йому батька.

Аркуенон, котрий явно очікував нагінки, а не благословення, взяв свою діву за руку і схилився перед рудоволосим вельможею. Загін рушив далі, і лише тут Руссандол побачив помертвіле лице Фіндекано, котрий заціпенів в сідлі.

— Брате, — прошепотів Майтімо, порівнявшись з ним, — пробач… Ну, пробач…

— Але ж в чому ти винен? — мовив Астальдо стиха, — ці двоє — прекрасна пара. Вони нагадали мені… Забудьмо… Хоча…

«Було все так, як і тоді:

Золотосяйна осінь мила

Листок кленовий на воді

Немов опущене вітрило

На нім горів осінній шал

Застигли спогади червлені

І знов болить мені душа

За обікраденого клена…»

— Я не повинен був, — мовив Руссандол покаянно, — взагалі зупиняти цю пару… Але Аркуенон є моєю… правою рукою… Дійсно так… І мені було б дуже зле, якби він вирушив до Мандосу через те, що його