Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дастурідзе одразу заспокоївся, насупив брови й сказав по-людському:
— Не знаю я ні Жучка, ні Якова сурамського, ні до монастирської справи я не причетний, ні ковдр у Бжалави не крав. Прийшли ви до мене не дати, а взяти. Я все це бачу й кажу вам чесно — вас я не боюся, стійкості моїй камінь позаздрить, а розмовляти про справу тут не місце. Ходімо всередину.
— Ти, видно, тільки що з гімназії, їй-богу! — сказав я.
— А він і справді в гімназії вчився,— потвердив Дата.
Господар рушив уперед, до ресторану, ми — за ним.
Він і вихвалявся, і комизився, та видно було, що зламаний він, і сам він це знав. У невеликій кімнаті нам накрили стіл. Він сів на чільному місці, як тамада, і сказав:
— Їжте й заразом викладайте, з чим прийшли, і вшивайтеся звідси!..
Бідолаха вирішив узяти нас нахабством! Ми з Датою перезирнулися... Я встав, кресонув його кулаком у щелепу, і він разом із стільцем бехнув додолу...
— Устань і сядь!
Він підвівся, сів, і я кресонув його ще разок.
— Я спитав, чого прийшли, що ж тут погане? — Про всякий випадок Дастурідзе затулив обличчя ліктем.
Я дав йому втретє і сказав:
— Оцього й прийшли! А так чого ж нам іще?
— Кричатиму...
— Довго не покричиш,— мовив Дата, до половини витягнувши з-за пазухи руків’я нагана, дав господареві подивитися й засунув назад.
— Скажіть, довго ще битимете?..
— Поки чемності не навчишся, Він тобі сказати дещо хоче. Ти його послухай,— я кивнув на Дату.
— Чи варто було цю розмову заводити? Казали б прямо...— промимрив Дастурідзе, прислухаючись до Дати.
— Варто було, дядечку, варто, нам правду треба було знати. А від такого, як ти, правди не почуєш, поки він лобом землі не дістане й не цілуватиме тієї землі. Я тебе, Косто, попереджую, ковдряний ти злодюжко, щоб я тут ні брехні, ні хитрощів не чув! Ясно? А тепер ось що: як на Шалібашвілі наскочили, знаєш?
— Знаю.
— Чиїх рук діло?
Дастурідзе зсудомило. Видно, хотів сказати, що не знає, та осікся.
Ще б пак не осіктися — ніхто йому брехати не дозволить!
— Нумо! Веселіше, жвавіше, та сміливіше! — підбадьорив я його.
— Табісонашвілі та ще двоє.
— Навіщо це їм?
— Вони люди Кандурі, він їм і звелів це зробити.
— А хто такий Кандурі?
— Кандурі не знаєте?
— Не знаємо.
Дастурідзе замовк, подумав, почухав потилицю.
— Я скажу, але ім’я моє забудьте. Обіцяєте? Що у вас на думці, не знаю... А в мене сім’я, діти малі.
— Може, йому розписку про нерозголошення дати, як ти гадаєш, друже Бекар?
— Я ж пояснюю — ми всі стоїмо біля доходного діла! Де зиск — там і закон порушується. Пришле він мені ревізію — дорожче обійдеться. Тричі на місяць присилатиме! Або з торбами йди, або плати. Платити краще. Я йому даю, і всі знають, що даю. Мене й не чіпають.
— Бачу, добре все влаштовано!
— Ти кажеш, разом сиділи. За що ти сидів — ясно. А Кандурі за що?
— За крадіжку, за дрібну крадіжку.
— Що ж він брав?
— Спочатку він базарним злодюжкою був, сам-один ходив, голодний і вошивий. Називали його хто Пандурі, а хто Чонгурі. Коли я з ним сидів, він три роки відбував — у своєї нареченої матерію на плаття вкрав.
— У своєї нареченої, кажеш?!
— Еге, в нареченої. Одсидів він строк і постригся в ченці у Кінцвіському монастирі. Кілька років там нидів. А тоді якось умудрився, скинув чорну рясу, освятився в священики і служив тут, поки екзархом не призначили архієпископа Олексія Опоцького... А все інше я вам уже розказав...
— Де він живе, ти, звичайно, знаєш.
Дастурідзе махнув рукою і сказав, сміючись:
— Легше сказати, де він не живе. У нього будинків і маєтків не злічити. А живе він майже весь час тут, у Хашурі. Сьогодні відправа, і в духівництва теж якесь їхнє збіговисько. Без Кандурі ні там, ні тут не обійдуться. В Хашурі він.
— А тепер скажи: який порядок заведений у того Кандурі, Пандурі, Чонгурі, отця Олексія чи як там його ще?
— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.
— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?
— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.
— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?
— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.
— Де це?
— Тут недалечко, півгодини ходу.
— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.
— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.
— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.
— Я... Я не знаю, де він живе. Що в Цхрамуха, знаю, а де будинок стоїть, не знаю.
— То ти, видно, не знаєш, де й будинок Кандурі?
— А не знаю... Я з вами чоловіка пошлю, він усе знає...
Я поклав йому руку на плече, і він замовк.
— Ех ти... той, що з мисок із чанахі пальцями м’ясо витягає!.. Це ж треба таким віслюком бути, щоб простої речі не зрозуміти: життя твоє в наших руках, і поки ми тут, нам з тебе очей зводити не можна. Де ми — там і ти мусиш бути! Хочеш без нас — будь ласка, та тільки вже не нарікай — душу виймемо, падлом валятимешся...
— Та що ти, друже Бекар! Навіщо ж так брутально говорити з чоловіком? Падло не підходить. Що це за слово? Можна ж сказати: небіжчик, мертвий, та хіба мало гарних слів у нашій мові!..
— Саме так, небіжчиком ми тебе й зоставимо, покійничком, а як живим тебе залишити —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.