Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб’єктом права, навколо прав і свобод якого формується сучасна правова система. Невід’ємною складовою духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки, право на юридичну допомогу, в тому числі безкоштовну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як презумпція невинуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Вагомою гарантією конституційних прав і свобод в демократичному суспільстві визнається доступ громадян до конституційного правосуддя. Тому в багатьох країнах сформувався інститут конституційної скарги, який передбачає можливість особи звернутися до органу конституційної юрисдикції у разі порушення її прав і свобод конкретним законодавчим актом держави. В Україні у громадян відсутнє право на конституційну скаргу, проте, крім прямих судових процедур конституційного контролю щодо захисту прав і свобод громадян, існують і непрямі процедури здійснення цього завдання. Так, Конституційний Суд України чітко визначив, що процедура офіційного тлумачення Конституції і законів України за запитами фізичних і юридичних осіб виступає ефективним засобом захисту прав і свобод людини і громадянина.

Міжнародно-правовою гарантією прав і свобод людини і громадянина є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, передбачене в абз. 3 ст. 55 Конституції України. До таких міжнародних структур належать:

1) Європейський суд з прав людини, створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»;

2) Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб про порушення прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Компетенція цього комітету з розгляду індивідуальних скарг проти України визнана постановою Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»;

3) Комітет ООН проти катувань, створений згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., визнаною Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. Законом України від 5 листопада 1998 р. «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання»

Україна повністю визнала на своїй території компетенцію Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією;

4) Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який розглядає індивідуальні скарги щодо порушення прав, передбачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. Конвенція набула чинності для Української РСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України»;

5) Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений розглядати повідомлення стосовно порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до цієї Конвенції. Дія цього Протоколу на території України визнана Законом України від 5 червня 2003 р. «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок».

Як передбачено у ст. 2 Закону України від 17 квітня 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною. Невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою кримінальну відповідальність. На відміну від рішень Європейського суду проблема виконання рішень відповідних органів міжнародних організацій по індивідуальних скаргах (зокрема, Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН проти катувань та ін.) не врегульована національним законодавством України, що вимагає якнайшвидшого заповнення цієї значної прогалини.

Ухвалені міжнародними судовими установами рішення щодо порушення прав людини з боку держави тягнуть за собою процесуальні наслідки. Законодавством України передбачено, що судові рішення в адміністративних, цивільних чи господарських справах підлягають перегляду Верховним Судом України, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової, демократичної державності на перший план серед гарантій прав і свобод людини і громадянина виступають правова активність суб’єктів права, їх намагання практично реалізувати свої правові можливості — права і свободи, захистити їх у разі порушення. Побудоване на правових засадах суспільство — це суспільство, що складається з активних громадян, де закони та інші нормативно-правові акти приймаються в інтересах людей, які спираються у своїй практичній діяльності на приписи правових норм, прагнуть використовувати і захищати свої права і свободи.

Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавленості індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є антиподом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція України надає кожному право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Для цього права і свободи мають стати невід’ємними елементами