Кассандра Клер - Місто кісток

Не всі укуси перевертня призводять до того, що людина перетворюється на вовка. Рана загоїлася, і наступні тижні минули в муках очікування. В очікуванні повні. Конклав замкнув би мене на карантин, якби дізнався. Але Валентин і Джоселін мовчали. Три тижні по тому зійшов місяць, повний, яскравий, і я почав мінятися. Перший раз завжди найважче. Я пам’ятаю нестяму від болю, темряву, і те, як прокинувся за кілька годин на лузі за декілька кілометрів від міста. Я був весь у крові, а поруч лежало пошматоване тіло якоїсь невеликої лісової тваринки.

Я повернувся до маєтку, і вони зустріли мене біля дверей. Джоселін, плачучи, обняла мене, але Валентин відштовхнув її. Я стояв, весь закривавлений, ноги тряслися. Я ледве міг думати, а в роті ще відчувався смак сирого м’яса. Я не знаю, чого очікував, але гадаю, я мусив знати.

Валентин потягнув мене вниз по сходах і повів до лісу. Він сказав, що мав убити мене сам, але, бачачи мене, не міг змусити себе зробити це. Валентин дав мені кинджал, який колись належав його батькові, і сказав, що я маю зробити благородну річ, завершивши своє життя. Передаючи кинджал, він поцілував його, повернувся в маєток і замкнув двері на засув.

Я кинувся лісом, іноді в людській подобі, іноді як вовк, поки не добіг до краю лісу. Я увірвався в табір перевертнів, розмахуючи кинджалом, і зажадав зустрітися у поєдинку з тим перевертнем, який вкусив мене і перетворив на одного з них. Регочучи, вони вказали мені на лідера клану. Він повернувся до мене обличчям, його руки та зуби були ще закривавлені з останнього полювання.

В поєдинках сам на сам я був не дуже. Я надавав перевагу арбалету, адже мав чудовий зір і був влучним стрільцем. Але я ніколи не вирізнявся у ближньому бою. Це Валентин чудово володів рукопашним боєм. Та я хотів просто померти, забравши із собою істоту, що погубила моє життя. Я хотів помститися за себе і вбити вовків, що вбили Валентинового батька, щоб Валентин оплакував мене. Ми зчепилися, іноді в людській подобі, іноді як вовки, і він був вражений моєю люттю. Коли ніч змінилася на день, він почав втомлюватися, та моя лють не вщухала. І коли сонце почало сідати знову, я загнав кинджал йому в шию. Перевертень помер, заляпавши мене своєю кров’ю.

Я очікував, що зграя атакуватиме й розірве мене на частини. Але вони стали на коліна біля моїх ніг і роззявили свої глотки на знак покори. У вовків існує закон: хто вб’є лідера клану, займає його місце. Я прийшов до перевертнів, шукаючи смерті й помсти, а знайшов там нове життя.

Я залишив себе колишнього в минулому і майже забув, як це – бути Мисливцем за тінями. Але я не забув Джоселін. Думка про неї постійно супроводжувала мене. Я боявся за неї, знаючи, що вона поруч з Валентином, та знав, що, якщо я наближуся до маєтку, Коло полюватиме на мене і вб’є мене.

Зрештою, Джоселін сама прийшла до мене. Я спав у таборі, коли мій помічник прийшов повідомити, що молода жінка, Мисливець за тінями, хоче побачити мене. Я відразу зрозумів, хто це. Мій помічник несхвально на мене дивився, та я вже мчав їй назустріч. Звичайно, усі вони знали, що колись я був Мисливцем за тінями, але це вважалося ганебним секретом і ніколи не обговорювалося. Валентин би розсміявся.

Вона мене чекала біля табору. Хоча вже не була вагітна, та виглядала виснаженою і блідою. Вона сказала, що народила дитину, хлопчика, і назвала його Джонатан Кристофер. Побачивши мене, Джоселін заплакала. Вона сердилася, бо я не дав їй знати, що живий. Валентин повідомив у Колі, що я покінчив із життям, але вона в це не вірила. Вона знала, що я би такого не зробив. Я відчував, що її віра в мене була необґрунтована, але бачити її було великим полегшенням, тому я не заперечував.

Я запитав, як вона мене знайшла. Джоселін розповіла, що по Аліканте ходять чутки про перевертня, який колись був Мисливцем за тінями. Валентин теж чув плітки, тому вона хотіла мене попередити. Незабаром прибув Валентин, але я заховався так, як уміють лише перевертні, він мене не знайшов і повернувся з ні чим.

Після цього ми з Джоселін почали таємно зустрічатися. То був рік Угод, і весь Нижньосвіт гудів лише про них і ймовірні плани Валентина щодо їх зруйнування. Я чув, що він виступав у Конклаві проти підписання Угод, але не мав успіху. Тому в Колі виникли нові секретні плани. Вони зблизилися з демонами – найбільшими ворогами Мисливців за тінями – для створення нової зброї, яку можна пронести непоміченою у Великий зал Ангела, де мали бути підписані Угоди. За допомогою демона Валентин украв Чашу Смерті. На її місці він залишив підробку. Минули місяці, поки Конклав зрозумів, що Чаші немає, але вже було надто пізно.

Джоселін намагалася дізнатися плани Валентина стосовно Чаші, але не могла. Та вона знала, що члени Кола мали намір напасти на беззбройних жителів Нижньосвіту і вбити їх у залі. Після такої різанини Угоду не підписали б.

Незважаючи на хаос, ті дні були на диво щасливими.

Ми з Джоселін таємно розсилали повідомлення феям, чаклунам і навіть давнім ворогам вовкоподібних – вампірам, намагаючись попередити їх про плани Валентина і просячи приготуватися до битви. Ми працювали разом – перевертень і нефілім.

У день підписання Угоди я зі схованки дивився, як Джоселін і Валентин вийшли з дому. Я пам’ятаю, як вона нахилилася, щоб поцілувати світловолосу голову сина, пам’ятаю її волосся, осяяне сонцем, її усмішку…