Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

не дуже-то кріпке здоровля, а все ж таки я не подаюся. Ще моя пісня не доспівана, кажу собі.

— Так, так, я подивляю тебе. А все ж таки позволь мені розпрощатися з тобою, подякувати тобі за добру гостину, попросити прощення за тую турботу, яку, не хотячи, зготував тобі, й вертати додому.

— До Любові Федорівни, — завважив гетьман, — Ось, бачиш, яку-то силу мають над нами жінки, як вони притягають нас до себе.

Кочубей махнув рукою: ет!

— Але я ще раз раджу тобі, Василю Леонтійовичу, не піддавайся ти тій силі. Борони себе. У жінок є звичайно охота відтягати мужів від публічного діла" бо для них найважніша річ — хата й родина. Мужчина любить творити, творити й руйнувати, жінка хоче зберігати те, що є, щоб воно не пропало для неї та для її дітей. Але бувають жінки, що мають якраз противну, не жіночу вдачу: люблять воювати і не люблять миру. Їм замало того, що мають, хочуть більше, багато, дуже багато, — усього! Чи не з тих-то, не обиджаючи тебе, Любов Федорівна?

— Можливо. Вона сильної вдачі. Знаю її хиби, але не можу також відмовити їй великих чеснот. Людина здорового ума і невсипущої праці. Коли я нині числюся багатим чоловіком, так це у великій мірі її заслуга, бо чим більше багатство, тим легше його змарнувати, тим більша і турбота. Любов Федорівна велику пайку тієї турботи брала на свою голову, і того я їй не можу забути, щоб не бути невдячним. Ось чому, Іване Степановичу, совість моя велить мені не в одному потурати своїй дружині.

— Не в одному, та не в усьому, Василю. Є діла, до яких жінкам не мішаться. Ти знаєш, що я маю на гадці.

— Догадуюся.

— Так тоді не потурай Любові Федорівні у тому, що може попсувати нашу дружбу і пошкодити будучності нашій. Покажи себе мужчиною.

— Постараюся.

— Найкраще про цей невдатний напад на Бахмач ти їй не згадуй, тільки пильно вважай, щоб вона вдруге чогось такого не зважилася зробити. Ти знаєш, що я чоловік не мстивий і не кровожадний. Пригадуєш собі, як звичайно, військові суди судили на смерть тих донощиків, що на мене всякі наклепи до царя посилали, а я їх прощав. Тим паче хочу простити матері щире любимої мною Мотрі, тільки щоб вона раз свою діяльну вдачу спрямувала на інший шлях. Чимало доброго може робити така жінка, як Любов Федорівна.

— І я не чого другого хочу, — відповів, прощаючися, Кочубей.

Їдучи в вигідних гетьманських санях на м'ягких подушках, в медвежих іщбах, він роздумував над усіми тими питаннями, котрі турбували його стару голову. Бачив один тільки вихід — замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.

Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік

Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава — річ приваблива, це безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані.

Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему.

Пригадає їй, як марно кінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле виходили на тім всякого рода донощики, хоч, безперечно, з голими руками вони на гетьмана не поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну, яка спадала на їх жінок і дітей

Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж вона не бачить, що він, Кочубей, постарівся і западає на здоровлю, невже ж вона для заспокоєння своєї жадоби честі і власті виставить на небезпеку його життя?..

Днина була зимна, але погідна Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали:

— Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу!

Кочубей здивувався, хто це такий насміляється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не який із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани.

Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях свою дружину.

Дав знак рукою, і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересівся до жінки.

Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Бахмач.

До столиці не було вже далеко. Вже на обрію зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють.

Звітався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.

— Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога.

— Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити.

— Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна.

Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Федорівна знову кашельнула і обтерла хустиною губи:

— А Мотря?

— Ще лежить.

— Видно, добре лежати в гетьманській постелі.

— Так про свою рідну доньку говориш?

— Вона кращого слова не гідна.

— Гідна.

— Негідна, — і вони незчулися, як стали перемовлятися з собою.

Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили гетьманські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни.

Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.