Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

Ерагон здригнувся всім тілом — зараз він хотів би опинитися де завгодно, навіть у центрі Хадарацької пустелі, аби тільки бути подалі від цієї жахливої істоти.

Серце Вершника калатало, наче дзвін. Якийсь час він сидів, мов скам’янілий, а потім потроху-потроху розслабив руку, що стискала Брізінгр, і впав на передню частину сідла.

«Що то було?» — ледь ворушачи губами, спитав Ерагон.

«Нідвал», — відповів Глаедр.

Ерагон звів брови докупи. Він не пам’ятав, чи читав про щось таке в Елесмері.

«Нідвал?! Що це за потвора?»

«Вони дуже рідкісні, і про них мало хто знає,— пояснив старий дракон. — Для моря вони те саме, що й фангхури для повітря. І ті й інші — родичі драконів. І хоч зовні ми дуже несхожі на нідвалів, вони ближчі до нас, ніж верескливі фангхури. Вони дуже розумні й мають у грудях щось схоже на Елдунарі. Ми гадаємо, що саме це дозволяє їм довго залишатися під водою та ще й на великій глибині».

«Вони вогнедишні?»

«Ні, але, як і фангхури, вони часто використовують силу свого розуму, щоб спіймати здобич, і не один дракон відчув на собі їхню міць».

«Вони їдять своїх родичів?» — спитала Сапфіра.

«Для них ми чужаки, — відповів Глаедр. — Але вони й справді їдять своїх родичів. І це одна з причин, чому їх залишилося так мало. Вони не цікавляться тим, що відбувається за межами зони їхнього проживання, і всі спроби порозумітися з ними зазнали невдачі. Дуже дивно бачити одного з них так близько від берега. Був час, коли вони жили тільки на відстані кількох днів польоту від землі, там, де море дуже глибоке. Здається, вони виросли, а може, втратили страх після падіння Вершників».

Ерагон знову здригнувся, згадавши те, що він побачив у розумі нідвала.

«А чому ані ти, ані Оромис ніколи не розповідали нам про них?» — спитав Вершник.

«Ми багато про що не розповідали тобі, Ерагоне, — трохи сумно відповів Глаедр. — У нас було обмаль часу, і його варто було витратити на те, щоб озброїти тебе проти Галбаторікса, а не проти кожної темної істоти, яка полює на неозорих просторах Алагезії».

«А чи багато істот, схожих на нідвала, про яких ми нічого не знаємо?»

«Ні, небагато».

«А ти розкажеш нам про них, Ебрітхілю?» — спитала Сапфіра.

«Розкажу… Але я хочу домовитися з вами про одну річ… З тобою, Сапфіро, і з тобою, Ерагоне. Давайте почекаємо тиждень, і, якщо ми залишимось живі та здорові, обіцяю, що із задоволенням витрачу найближчі десять років на те, щоб розказати вам про все, що бачив за життя. Зокрема, про силу-силенну різних жуків. Але спершу ми повинні зосередитись на своєму завданні. Ви згодні?»

Ерагон і Сапфіра неохоче погодились. Принаймні більше розмов про це не було… Зустрічний вітер сильнішав, а коли вони наблизились до самої бурі, став штормовим. Він сповільнював лет Сапфіри, так, що вона летіла майже вдвічі повільніше, ніж зазвичай. Час від часу потужні пориви вітру стрясали тіло дракона, а іноді навіть зупиняли його рух на кілька секунд. Добре, що вони завжди знали, коли порив вітру налетить на них, бо бачили, як сріблясті брижі стрімко рухались їм назустріч по поверхні води.

На світанку хмари тільки збільшили свої розміри. Поблизу вони виглядали ще зловісніше. У нижній частині хмари були темні й пурпурові, із завісою зливи, що поєднувала шторм і море, немов якась прозора пуповина. Вище хмари були тьмяно-сріблясті, а на самісінькій горі — чисті, сліпучо-білі й міцні, немовби мури Тронжхейма. На півночі, в епіцентрі шторму, хмари утворили велике плоске ковадло, яке нависло над усім іншим, так, наче самі боги хотіли викувати якийсь дивовижний і страшний інструмент.

Коли Сапфіра пролітала між двома опуклими колонами хмар, вона була на їхньому тлі не більшою за крихітну цятку. Море зникло під завісою хмар, зустрічний вітер стих, але повітря довкола них ходило ходором. Ерагон зціпив зуби, щоб вони не клацали, коли Сапфіра різко піднялася футів на двадцять угору.

«А чи вмієш ти літати при штормі,— спитав Глаедр. — Чи літала ти тоді, коли ви потрапили в грозу між Паланкарською долиною та Язуаком?»

«Ні», — коротко й похмуро відповіла Сапфіра.

Здавалося, Глаедр чекав саме на таку відповідь. Не гаючи часу, він почав учити її всіх тонкощів пересування по фантастичних пейзажах хмар.

«Дивись, як рухається все довкола, — сказав він, — і бери до уваги всі зміни. Так ти можеш зрозуміти, з якою силою і в якому напрямку дме вітер».

Зрештою, Сапфіра й сама знала те, про що їй казав тепер старий дракон, але його діловитість і спокій надавали і їй, і Ерагонові впевненості у своїх силах. Якби вони відчули в розумі Глаедра тривогу або страх, то, мабуть, опинилися б на грані краху.

У цей час блукаючий вітер пробив чималу дірку в хмарі на шляху Сапфіри. Дракон не став облітати її — він пройшов прямо крізь неї, пронизавши хмару, ніби блискучий синій спис. На мить їх огорнув сірий туман, звук вітру став приглушений. Ерагон примружився й протер очі, щоб бачити бодай щось. Іще одна мить — і вони вилетіли з хмари. Мільйони крихітних краплин вигравали на тілі Сапфіри, і вся вона блищала так, ніби її луску хтось прикрасив діамантами.

Політ Сапфіри, як і раніше, був некерований: то вона летіла рівно, то потік повітря відсував її вбік, то розвертав назад. Сидіти на її спині й дивитись, як вона щосили бореться з вітром, було просто нестерпно. А для самої Сапфіри це була виснажлива й майже безнадійна боротьба, вести яку ставало все важче й важче. І цій боротьбі не було видно ні кінця ні краю, та Сапфіра добре розуміла, що в неї немає іншого вибору, як тільки продовжувати її.

Так збігла година, потім іще одна, але другого боку бурі вони так і не побачили.

«Нам треба розвертатися, — сказав Глаедр. — Ми вже достатньо зайшли на захід, і тепер, якщо в нас вистачить сміливості випробувати на собі весь гнів бурі, треба це робити, поки ще Сапфіра не надто втомилась».

Не кажучи ані слова, Сапфіра повернула на північ і попрямувала до височенного стрімчака хмар, що перебував у центрі гігантського шторму. Невдовзі вони вже наблизились до ребристого підніжжя гори, більшої за яку Ерагон не бачив у своєму житті — навіть Фартхен Дур поступався їй за розмірами. Блакитні спалахи освітлювали її всередині й повзли високо-високо вгору, ген-ген на вершину ковадла.

За мить гуркіт грому струснув