Кассандра Клер - Місто кісток

Вона сіпнулася вбік, злякано виставивши вперед руки:

– Не займай мене!

На обличчі Люка відбився біль. Він утомлено провів рукою по чолу:

– Ну що ж, я це заслужив.

– Так! Заслужив!

Люк збентежено подивився на Клері:

– Я й не сподіваюся, що ти мені довіряєш…

– Добре! Тому що я тобі не довіряю!

– Клері… – він схвильовано ходив камерою. – Мій учинок… важко зрозуміти. Напевно, ти думаєш, що я кинув тебе…

– Ти справді кинув мене! Сказав, щоб я більше не дзвонила. Тобі завжди було байдуже до мене. І до мами також. Ти нас завжди обманював!

– Не завжди.

– Так? Отже, тебе справді звуть Люк Ґарроувей?

Він потупив очі:

– Ні.

На сорочці Люка розпливалася темно-червона пляма.

Клері раптово випросталася.

– Це кров? – вона навіть забула, що злиться.

– Так, – він притиснув руку. – Напевно, рана відкрилася, коли я тебе піднімав.

– Яка рана? – не вгавала Клері.

Люк задумливо промовив:

– Диски Годжа так само гострі, але рука в нього вже не та, що раніше. Схоже, він зламав ребро.

– Хто? – дивувалася Клері. – Годж? А коли ти…

Люк мовчки подивився на неї, і вона пригадала вовка з провулка, чорного, з єдиною сірою смугою. Саме туди й поцілила чакра.

– Ти – перевертень! – здогадалася Клері.

Люк забрав руку від своєї сорочки; пальці були червоні. Він підсунувся до стіни і різко постукав по ній: раз, два, тричі. Потім повернувся до неї:

– Так.

– Ти вбив Годжа.

– Ні, – Люк похитав головою. – Тільки сильно його поранив. Але коли я повернувся за тілом, воно зникло. Отже, Годж міг повзти.

– Але ти порвав йому плече, я бачила.

– Так. Інакше б Годж тебе вбив. Від нього ще хто-небудь постраждав?

Клері прикусила губу. У роті одразу відчувся смак крові, однак це була стара подряпина від нападу Г’юґо.

– Джейс. Годж вирубив його, а потім віддав… Валентину.

– Валентину? – в голосі Люка почулося неприховане здивування. – Я знаю, що Годж віддав йому Чашу, але я навіть не уявляв, що…

– Звідки ти знаєш про Чашу? – почала Клері й одразу здогадалася: – Ти чув мою розмову з Годжем у провулку. А потім ти на нього стрибнув.

– Я стрибнув на Годжа, бо ще трохи – і твоя голова відокремилася б від шиї.

Двері камери відчинилися, і всередину зайшов високий чоловік у супроводі тендітної жінки, низенької, як дитина. Обоє були в повсякденному одязі – в джинсах і бавовняних футболках. Недоглянуте волосся розліталося врізнобіч: у жінки – світле, а в чоловіка – чорне з сивими смугами, як у борсука. Їхні обличчя були старі і молоді водночас – шкіра без зморшок, проте очі були втомлені.

– Це Ґретель і Аларик, мої другий і третій, – представив їх Люк.

Аларик схилив голову:

– Ми вже зустрічалися.

Клері здивовано витріщилася.

– Коли?

– У «Дюморі». Ти метнула мені в ребра ніж, – нагадав Аларик.

– То, напевно, я… вибачте, будь ласка.

– Не треба, відмінний кидок, – він витягнув з нагрудної кишені Джейсовий кинджал з червоним каменем. – Це твоє.

Клері втупилася в нього.

– Але…

– Не хвилюйся, лезо я почистив, – вимовив Аларик.

Вона мовчки взяла кинджал. Люк тихо розсміявся.

– Тепер зрозуміло, що наліт на «Дюмор» ми спланували не дуже добре. Я послав вовків з моєї зграї стежити за тобою і за найменшої небезпеки негайно втрутитися. Коли ти полізла в «Дюмор»…

– Ми з Джейсом прекрасно впоралися б, – Клері засунула кинджал за пояс.

Ґретель усміхнулася:

– Так ось навіщо ви покликали нас, сер?

– Ні, – Люк торкнувся плями. – Моя рана відкрилася, і в Клері кілька травм. Принеси, будь ласка, ліки.

Ґретель кивнула.

– Я збігаю за аптечкою.

Вона пішла, Аларик рушив