Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Біжу в північному напрямку вздовж озера, з Оак-Стрит-Біч. Відчуваю, як гупає моє серце, як плавно піднімаються та опускаються мої легені. Рухаюсь уперед. Яке полегшення, – думаю. Боявся, що ніколи не бігатиму знову, але от: біжу. Це чудово.

Але раптом усе змінюється, погіршується. Частини мого тіла відпадають. Спершу відпадає ліва рука. Зупиняюся, піднімаю її з піску, обтрушую, і прикладаю на місце, але вона закріплюється не надто надійно і всього за півмилі відпадає знову. Тож несу її у правій руці, сподіваючись, що коли доберуся додому, то зможу прикріпити її надійніше. Та раптом відпадає правиця, і в мене більше немає рук, щоби підняти ті руки, які я загубив. Утім, продовжую бігти. Це не так уже й погано, не боляче. Невдовзі розумію, що у мене відпав член – упав у праву штанину моїх спортивних штанів і там собі набридливо талапається, схоплений резинкою знизу штанів. Не можу нічого з цим вдіяти, тож не звертаю уваги. Відтак відчуваю, що мої ноги розтріскуються, як тротуар, усередині мого взуття, а потім обидві моїх ноги ламаються у щиколотках; падаю лицем на доріжку. Знаю: якщо лишуся там, інші бігуни затопчуть мене, тому починаю скочуватися. Я скочуюсь і скочуюсь, поки не закочуюсь у озеро. Хвилі накривають мене, і я прокидаюся, задихаючись.

Сниться, що я в балеті. Я – ведуча балерина, у своїй гримерці, обмотана рожевим тюлем Барбари, маминої костюмерки. Барбара – міцний горішок, тому, хоча мої стопи скажено болять, я не скаржуся, коли вона ніжно загортає мої обрубки у довгі рожеві атласні пуанти. Коли вона закінчує, хитаючись, встаю зі стільця і скрикую.

– Не будь скиглієм, – говорить Барбара, але потім змінює гнів на милість і робить мені укол морфіну. Дядько Иш з’являється у дверях гримерки, і ми спішно спускаємося нескінченними закулісними коридорами. Знаю, що мої ступні болять, хоча й не бачу та не відчуваю їх. Ми поспішаємо далі, і раптом я на місці. Дивлячись на сцену, розумію, що це балет Лускунчик, а я – фея Драже. З якоїсь причини це непокоїть мене. Цього я не очікував. Але хтось підштовхує мене, і я шкутильгаю на сцену. І танцюю. Засліплений світлом, танцюю, не думаючи, не знаючи па, в екстазі від болю. Нарешті, ридаючи, падаю на коліна, а публіка підхоплюється й аплодує.

П’ятниця, 3 листопада 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Генрі тримає цибулю, серйозно на мене дивиться і промовляє:

– Це… цибуля.

Киваю.

– Так. Бачила в книжці.

Він піднімає брову.

– Дуже добре. Тепер слухай: щоб почистити цибулю – береш гострий ніж, кладеш цибулину боком на дошку для нарізки, і відрізаєш обидва кінці: отак. Затим чистиш цибулю, отак. Гаразд. Тепер – нарізаєш поперечними смужками. Якщо потрібні кільця цибулі – просто розділяєш кожну смужку, але якщо готуєш суп або соус для спагеті – ріжеш кубиками, отак.

Генрі вирішив навчити мене готувати. Усі кухонні столи і шафки занадто високі для нього в інвалідному кріслі. Ми сидимо за кухонним столом, в оточені мисок, ножів, банок з томатним соусом. Генрі штовхає мені через стіл дошку для нарізки та ніж, і я, вставши, незграбно нарізаю кубиками цибулю. Генрі терпляче спостерігає.

– Добре, добре. Тепер – зелений перець: відрізаєш ножем оце і витягуєш серцевину.

Ми робимо соус марінара, соус песто, лазанью. Наступного дня – печиво зі шматочками шоколаду, брауні, крем-брюле. Альба – мов у раю.

– Ще десерту, – благає вона.

Ми готуємо яйця-пашот і лосося-пашот, домашню піцу. Мушу визнати: це досить цікаво. Проте я нажахана першого ж вечора, коли потрібно приготувати вечерю самостійно. Стою посеред кухні, в оточенні каструль та сковорідок; спаржа переварилася, а я обпеклася, коли витягала з духовки вудильника. Кладу все на тарілки й несу до їдальні, де Генрі й Альба уже сидять на своїх місцях. Генрі підбадьорливо усміхається. Сідаю, Генрі піднімає в повітря склянку молока:

– За нового кухаря!

Альба цокається з ним своєю чашкою, і ми починаємо їсти. Крадькома поглядаю на Генрі: їсть. Скуштувавши, розумію, що все смачно.

– Добре, мамо! – каже Альба, і Генрі киває.

– Це приголомшливо, Клер, – каже він, ми дивимося одне на одного, а я благаю подумки: «Не залишай мене».

Що посієш – те пожнеш

Понеділок, 18 грудня 2006 року / Неділя, 2 січня 1994 року (Генрі сорок три)

Генрі: Прокидаюсь посеред ночі: здається, сонмище комах із гострими, мов бритва, зубами гризуть мої ноги; перш ніж устигаю витрясти з пляшечки вікодин, падаю. Відтак лежу на долівці, скрутившись, але це не наша долівка, це інша долівка, інша ніч. Де я? Від болю мерехтить у очах; тут темно, проте запах щось мені нагадує. Освітлювач для волосся. Піт. Парфуми, такі знайомі… Не може бути…

Хтось піднімається сходами. Чути голоси, ключ відмикає кілька замків (де мені сховатися?), двері відчиняються; повзу долівкою. Увімкнуте світло вибухає у моїй голові, мов фотоспалах, жіночий голос шепоче: «О Боже». Думаю: «Ні, цього не може бути», і двері зачиняються. Чую, як Інґрід каже: «Селіє, ти маєш іти», – проте Селія заперечує. Поки вони стоять по інший бік дверей, сперечаючись, розпачливо розглядаюся, однак виходу немає. Напевне, це квартира Інґрід на Кларк-стрит, де я ніколи не був. Тут усі її речі, що вразило мене: дизайнерське крісло, мармуровий журнальний столик у формі квасолини, закладений журналами мод, потворний помаранчевий диванчик, на якому ми колись… швидко оглядаю кімнату в пошуку якогось одягу, проте єдина тканина у цій кімнаті у стилі мінімалізму – жовто-фіолетовий плед, який аж ніяк не пасує цьому дивану, тож хапаю його, обмотую довкола себе, вилажу на диван. Інґрід знову відчиняє двері. Якийсь час вона мовчки дивиться на мене, а я дивлюся на неї: все, про що я можу думати, це лише: «Інґ, чому ти зробила це з собою?» У моїй пам’яті Інґрід – сліпучий білявий ангел байдужості, якого я зустрів у барі «У Джимбо» на вечірці на честь Дня незалежності у 1988 році; Інґрід Кармайкл була спустошуюча та недоторкана, у блискучих обладунках із багатства, краси і апатії. Інґрід, яка зараз дивиться на мене, – худа, нещасна і виснажена. Вона стоїть, схиливши набік голову, і дивиться на мене з подивом і зневагою. Ми не знаємо, що сказати одне одному. Нарешті Інґрід знімає пальто, кидає його на стілець, і сідає на іншому кінці дивана. На ній шкіряні штани. Вони попискують, коли вона сідає.

– Генрі.

– Інґрід.

– Що ти тут робиш?

– Не знаю. Мені дуже шкода. Я просто,