Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Торне…

— А цей ваш дідуган — усього-на-всього дешевий штукар, що промишляє ножами.

— Про що ви говорите?

Торн помахав перед ним пакунком.

— Отут — ножі! Зброя! Він хоче, щоб я зарізав хлопчика!

Убив дитину!

— Він не дитина!

— Він дитина!

— Бога ради, яких ще вам доказів…

— За кого ви мене маєте?

— Заспокойтеся…

— Ні! — крикнув Торн. — Я не зроблю цього! Я більш не хочу мати з вами діла! Вбити дитину?! Та за кого ж ви всі мене маєте?

Він люто розмахнувсь і чимдуж пожбурив пакунка геть. Пакунок ударився в стіну будинку по той бік вулиці й зник з очей. Дженнінгс замовк, поглянув Торнові в обличчя й повернувся, щоб піти, але Торн зупинив його:

— Дженнінгсе!

— Що, сер?

— Щоб я вас більше не бачив. Мені з вами не по дорозі.

Зціпивши зуби, Дженнінгс швидко перейшов вулицю й став шукати під стіною пакунок з ножами. Земля була завалена будівельним сміттям. Повітря виповнював гуркіт підйомних кранів та іншої машинерії. Дженнінгс відкидав сміття ногами, придивляючись, чи не видно де невеличкого матер’яного пакунка. Аж ось угледів його біля якогось брудного відра й нахилився, щоб підняти, анітрохи не зважаючи на стрілу крана, що поволі пливла в нього над головою, — а тоді нараз неначе спіткнулася, і від цього поштовху з величезної віконної рами на гаку стріли вилетіла шиба.

Шиба полетіла вниз, наче ніж гільйотини. Вона впала на шию Дженнінгсові точнісінько над коміром, відітнула йому голову й розбилася на тисячі дрібних скалок.

Торн почув брязкіт скла, потім сполохані вигуки, побачив, як люди кинулися туди, де щойно стояв Дженнінгс. Він і собі подавсь за ними й проштовхався крізь юрбу.

На землі лежало тіло без голови, і з горла поштовхами вибивалася кров, так наче серце й досі працювало. Якась жінка, стоячи на балконі просто над юрбою, показувала вниз і істерично верещала. У брудному, побитому відрі лежала відтята голова й дивилася в небо мертвими очима.

Присилувавши себе, Торн ступив уперед і підняв пакунок з ножами з-під нерухомої Дженнінгсової руки. Нічого не бачачи перед себе, він вибрався з того провулка й поплентав до готелю.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Політ назад до Лондона тривав вісім годин. Усю дорогу Торн просидів, бездумно втупивши очі перед себе, — мозок відмовлявся працювати. Вогонь думки, що раніше легко займався чи то від якогось спогаду, чи то від уявлення, а чи від сумніву, здавалося, зовсім згас. Не було вже ні страху, ні горя, ні вагання — тільки беззастережна свідомість того, що йому належало звершити.

Коли приземлилися в Лондоні, стюардеса повернула Торнові пакунок з ножами, відібрані у нього при посадці в літак з міркувань безпеки. Вона зауважила, що ножі дуже гарні, й спитала, де це він такі придбав. Торн промимрив щось невиразне, запхав пакунок у кишеню й пішов геть. Було вже по півночі, і аеропорт саме закривали — їхній рейс був останній, що його дозволили прийняти за погодними умовами. Місто оповив густий туман, і навіть таксисти відмовлялися везти Торна до Пірфорда. Це було прикрою несподіванкою — він не звик до того, що його ніхто не зустрічав. Мимоволі пригадалось, як усе було раніше: Гортон, що не боявся їхати ні за якої негоди, радісно усміхнена Кетрін… І тепер, умовляючи таксистів одвезти його додому, він відчув, як його огортає почуття тужної самотності.

Нарешті він сів у машину, і вона поповзла вперед з черепашачою швидкістю, а що за вікнами годі було щось розгледіти, то складалося враження, ніби вони й узагалі стоять на місці. Машина немовби загрузла в тумані. Зате якось так виходило, що ця уявна нерухомість не давала Торнові думати про те, що чекало його попереду. Здавалося, минуле пішло в небуття, а завбачити майбутнє просто неможлво. Існувала реально лише даність, оця конкретна теперішня мить, що розтягувалася на вічність…

Кінець кінцем машина таки добулася до Пірфорда. Все довкола потопало в білій заволоці, туман клубочивсь і навкруг машини, що спинилася біля під’їзду. В будинку було темно й тихо. Торн стояв, чекаючи, поки від’їде машина, й заціпеніло дивився на будинок, де ще зовсім недавно всі почували себе такими щасливими й безтурботними, Перед очима в нього поставали картини тих недалеких днів. Він побачив на лужку Кетрін, що гралася з Деміеном, а поруч стояла й весело всміхалася Чесса. Побачив велелюдний гурт гостей на терасі, і в вухах у нього залунав жвавий гомін та сміх. Перед будинком вишикувалися лімузини найвизначніших у країні людей… Та нараз ці видива зникли з-перед очей, і Торн почув, як шалено б’ється в нього серце й стугонить у жилах кров.

Прикликавши всю свою мужність, він підступив до надвірних дверей і крижаними руками вставив ключа в замкову шпару. Раптом звідкись іззаду до нього долинув невиразний звук. Торнові почулося, що хтось вискочив з пірфордського лісу. Йому аж дух забило, він рвучко відчинив двері і, вбігши в дім, притьмом захряснув їх за собою. На нього наринуло відчуття, ніби його переслідують, та коли він спробував розгледіти щось крізь дверну шибу, то побачив за нею лише клоччастий туман. Певно, це миттєвий страх теж був породжений його уявою. Торн розумів, що піддаватися паніці йому не можна.

Узявши двері на засув, він трохи постояв у темряві й прислухався, чи не чути чого в будинку. Вже працювало опалення, і до нього долинуло тихе булькотіння води у трубах. Лунко цокав великий старовинний годинник, відлічуючи секунди, що збігали без вороття. Торн поминув вітальню, перейшов до кухні й відчинив внутрішні двері до гаража. Там стояли поряд дві їхні машини — фургончик Кетрін та його «мерседес». Він підійшов до «мерседеса», відчинив дверці й встромив ключа в замок запалювання. Бак був заповнений на чверть, отже, бензину цілком вистачало, щоб доїхати до Лондона. Не зачиняючи дверець, Торн повернувся назад до внутрішніх дверей і на хвильку задлявся біля кнопки механізму, що піднімав ворота гаража. Знадвору клубками посунув туман, і знову Торнові причувся якийсь звук. Він перейшов до кухні, зачинив за собою двері й прислухався. Скрізь було тихо. Знову гра уяви…

Торн увімкнув світло й роззирнувся^ довкола. Все в кухні мало звичний, усталений вигляд, так наче господар повернувсь оце зі служби й застав у домі цілковитий лад. На плиті в термостаті стояла каструлька з вівсяною кашею на ранок. Ця деталь найдужче вразила Торна. Все виглядало надто буденно й аж ніяк не відповідало тому, про що він уже знав.

Підійшовши до столу, Торн видобув