Мішель Монтень - Проби

більше що загальна думка не знаходить у мені благодатного ґрунту, куди можна було б проникнути і пустити коріння. Ніяке судження не вразить мене, ніяка думка не скривдить, хоч би які вони були чужі мені. Нема примхи такої легковажної і химерної, яку я не вважав би за цілком допустиме створіння людського ума. Ми, хто не визнає за судженням своїм права виносити вироки, повинні поблажливо ставитися до найрозмаїтіших думок, і якщо ми з ними не згодні, будемо їх все ж таки спокійно вислуховувати. Якщо одна шалька терезів зовсім порожня, хай на другу, коливаючи її, ляжуть хоча б сонні марення якоїсь бабці. Гадаю також за цілком вибачливе воліти непарні числа, четвер, а не п'ятницю, старатися бути за столом не тринадцятим, а дванадцятим чи чотирнадцятим, охочіше спостерігати, як заєць тікає вздовж дороги, якою мандруєш, ніж він перебігає її, і при взуванні простягати служникові спершу праву ногу. Всі ці вигадки, яким вірить оточення, заслуговують бодай того, щоб їх вислуховувати: по мені, це бабусині казки, але й бабині казки вже дещо. Народні прикмети і ворожіння все ж не щось, а дещо. Той же, хто думає інакше, прагнучи уникнути забобону, впадає в порок безглуздої впертості.

Протилежні моїм поглядам судження не ображають і не гнітять мене, а тільки збуджують і підстьобують мої розумові сили. Ми не любимо повчань і настанов; проте треба вислуховувати їх і приймати, надто коли вони підносяться у вигляді бесіди, а не якоїсь нотації. При найменшому запереченні ми намагаємося обдумати не обґрунтованість чи необґрунтованість його, а яким чином, правдою чи неправдою, його спростувати. Замість розкрити обійми, ми стискаємо кулаки. Я ж готовий вислухати від друзів найрізкішу відповідь: ти йолоп, ти верзеш нісенітницю. Я люблю, щоб порядні люди сміливо говорили одне з одним і слова у них не розходилися з думками. Нам треба мати вуха стійкіші і терпиміші і не розпускати їх, слухаючи самі лише вчені слова і вирази. Я люблю товариство людей, у яких близькі взаємини основані на почуттях сильних і мужніх, я ціную дружбу, що не боїться різких і рішучих слів, так само як любов, яка може кусатися і дряпатися до крові.

Їй не вистачає запалу і великодушності, якщо вона не задьориста, якщо вона така вже доброго батька дитина і вишукана, що боїться різких потичок і весь час намагається стримуватися. Не можна сперечатися, не спростовуючи противника. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 8.

Той, хто заперечує мені, збуджує в мені не гнів, а увагу: мене надить до того, хто заперечує мені і тим самим навчає мене. Спільною справою і його і моєю має бути істина. Що може він відповісти, якщо ярість його збаламутила йому голову, а роздратування витіснило розум? Було б корисно битися в наших суперечках об заклад, щоб за помилки ми платилися чимось істотним, вели їм рахубу і щоб служник міг сказати нам: торік ви втратили сотню екю на тому, що двадцять разів виявили невігластво і впертість. Хоч хтось підносив мені істину, я радісно вітаю її, залюбки здаюся їй, подаю їй свою пониклу зброю, навіть здалеку бачачи її наближення. Якщо, критикуючи мої писання, беруть не надто зарозумілий і повчальний тон, я охоче прислухаюся і багато чого міняю у написаному мною радше з міркування ґречності, ніж на те, щоб справді проробити якісь поліпшення. Навіть на шкоду собі готовий я легко поступатися критикам, щоб підтримати їх і заохотити в них бажання вільно виражати свої думки. Одначе сучасників моїх вкрай важко втягти у таку суперечку: у них нема мужності вказувати співбесідникові на його помилки, бо в них нема її і на те, щоб приймати його зауваги, і одне з одним вони завжди говорять нещиро. Я так люблю, щоб люди про мене судили і узнавали мою справжню сутність, що мені майже байдуже, чи про те йдеться, чи про інше. В уяві своїй я такий схильний суперечити самому собі і засуджувати самого себе, що мені все одно, якщо це робить хтось інший: адже головне те, що я надаю його думці не більше ваги, ніж це мені в дану мить завгодно. Але я припиняю суперечку з тим, хто надто вже паношиться: я знав одного чоловіка, який ображається за свою думку, якщо йому не досить вірять, і вважає за образу, коли співрозмовник вагається, чи піти за його порадою. Те, що Сократ весело приймав усі заперечення, які йому робили, може, відбувалося тому, що він добре усвідомлював свою силу і, бувши певним, що його буде верх, убачав у цих запереченнях зайву можливість утвердити свою славу. Навпаки, ми бачимо, що найбільше зачіпає нас свідомість вищості нашого противника і його зневага, а проте саме слабому слід, по справедливості, з усією готовністю стати на правильну путь. І я дійсно більше шукаю товариства тих, хто мене повчає, ніж тих, хто мене побоюється. Мати діло з людьми, які захоплюються нами і в усьому нам поступаються, — втіха вельми прісна і навіть шкідлива для нас. Антистен наставляв своїх дітей ніколи не висловлювати ніякої вдячності тому, хто їх хвалить. Я куди більше пишаюся перемогою, яку здобуваю над самим собою, коли в розпал суперечки змушую себе схилятися перед доводами противника, ніж радію, долаючи противника через його неміч. Коротше, я готовий приймати і парирувати всі удари, яких завдають мені за регулами герцю, навіть найневміліші, але не переношу неправильних. Суть справи мене зворушує мало, висловлені думки байдужі, і я більш чи менш байдужий до кінця суперечки. Я готовий хоч цілий день спокійно вести суперечку, якщо в ній дотримується лад. Я вимагаю не стільки сили і тонкості аргументів, скільки ладу, того ладу, якого завжди дотримуються у своїх словесних чварах пастухи і молодці, що стоять за прилавками, але ніколи не дотримуємося ми. Якщо нелад і виникає, то тому, що суперечка переходить у лайку, а це трапляється і в нас. Але запал і роздратування не збивають їх від суті суперечки: йдеться про одне й те саме. Якщо вони перебивають одне одного, не вислуховують до кінця, то принаймні весь час розуміють, про що йдеться. По-моєму, будь-яка відповідь добра, якщо вона доречна. Але коли суперечка перетворюється на безладну сварку, я відходжу від суті справи і захоплююся формою, злюся, дратуюся і починаю виявляти у суперечці впертість, недобросовісність, зарозумілість, а потім мені доводиться за все це червоніти.

Годі вести чесну і щиру суперечку з дурнем.

Вплив такого несамовитого