Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

Із дорослих нікого не було дома, всі жали. На печі сиділа дівчинка років восьми, білоголова, невмивана, байдужа; вона навіть не глянула на прибулих. Долі терлась об рогачі біла кішка.

— Киць, киць! — поманила її Саша. — Киць!

— Вона в нас не чує, — сказала дівчинка. — Оглухла.

— Від чого?

— Так. Побили.

Микола і Ольга з першого погляду зрозуміли, яке тут життя, але нічого не сказали одне одному; мовчки скинули клунки й вийшли на вулицю мовчки. Їхня хата була третя з краю і здавалась найбіднішою, найстарішою; друга — не краща, зате на крайній — залізний дах і занавіски на вікнах. Ця хата, необгороджена, стояла окремо, і в ній був трактир. Хати стояли в один ряд, і все сільце, тихе й задумливе, з вербами, бузиною і горобиною, що виглядали з дворів, мало приємний вигляд.

За селянськими садибами починався спуск до річки, крутий і обривистий, так що в глині де-не-де оголилося величезне каміння. По схилу, біля цього каміння та ям, викопаних гончарами, крутилися стежечки, цілими купами було накидано черепків з побитого посуду, то бурих, то червоних, а там унизу стелився широкий, рівний яскраво-зелений луг, уже викошений, де тепер гуляла селянська череда. Річка була за версту від села, звивиста, з чудовими кучерявими берегами, за нею знов широкий луг, череда, довгі низки білих гусей, далі так само, як і по цей бік, крута дорога на гору, а наверху, на горі, село з п’ятиглавою церквою і трохи оддалік панський двір.

— Добре тут у вас! — сказала Ольга, хрестячись до церкви. — Роздолля, господи!

Якраз у цей час вдарили до всеношної (було напередодні неділі). Дві маленькі дівчинки, які внизу несли відро з водою, оглянулись на церкву, щоб послухати дзвона.

— Об цій порі в «Слов’янському базарі» обіди… — промовив Микола мрійно.

Сидячи край обриву, Микола і Ольга бачили, як заходило сонце, як небо, золоте й багрове, відбивалося у річці, у вікнах церкви і в усьому повітрі, ніжному, спокійному, невимовно чистому, якого ніколи не буває в Москві. А коли сонце сіло, мекаючи й ревучи, пройшла череда, прилетіли з того боку гуси, — і все змовкло, тихе світло згасло в повітрі, і стала швидко насуватись вечірня темрява.

Тим часом повернулися старі, батько і мати Миколині, худі, згорблені, беззубі, обоє однакові на зріст. Прийшли й молодиці — невістки Мар’я і Фекла, що працювали за річкою в поміщика. У Мар’ї, жінки брата Кир’яка, було шестеро дітей. У Фекли, жінки брата Дениса, що пішов у солдати, — двоє; і коли Микола, увійшовши до хати, побачив усю сім’ю, всі ті великі і маленькі тіла, які ворушились на полу, в колисках та по всіх кутках, і коли побачив, з якою пожадливістю старий і жінки їли житній хліб, умочаючи його в воду, то збагнув, що даремно він сюди приїхав, хворий, без грошей та ще з сім’єю, — даремно!

— А де брат Кир’як? — спитав він, коли поздоровались.

— У купця за сторожа працює, — відповів батько, — в лісі. Чоловік би й нічого, та випиває дуже.

— Не добувач! — промовила стара слізно. — Гірко з мужиками нашими, не в хату несуть, а з хати. І Кир’як п’є, і старий теж, нічого гріха таїти, знає до трактиру дорогу. Прогнівалась цариця небесна.

З нагоди гостей наставили самовар. Від чаю тхнуло рибою, цукор був обгризений і сірий, по хлібі та посуді сновигали таргани; було огидно пити, і розмова була огидна — все про злидні та про хвороби. Але не встигли випити й по чашці, як знадвору долинув голосний, протяжний п’яний крик:

— Ма-ар’є!

— Либонь Кир’як іде, — сказав старий, — про вовка помовка.

Всі притихли. І трохи згодом знову той самий крик, грубий, протяжний, наче з-під землі:

— Ма-ар’є!

Мар’я, старша невістка, зблідла, припала до печі, і якось дивно було бачити на обличчі в цієї широкоплечої, дужої, негарної жінки вираз переляку. Дочка її, та сама дівчинка, що сиділа на печі і здавалася байдужою, раптом голосно заплакала.

— А ти чого, холеро? — крикнула на неї Фекла, гарна молодиця, теж дужа і широка в плечах. — Не бійся, не вб’є!

Від старого Микола довідався, що Мар’я боялася жити в лісі з Кир’яком і що він, коли був п’яний, приходив раз у раз за нею і при цьому кричав та бив її нещадно.

— Ма-ар’є! — почувся крик коло самих дверей.

Заступіться, Христа ради, ріднесенькі, — залебеділа Мар’я, дихаючи так, наче її опускали в дуже холодну воду, — заступіться, ріднесенькі…

Заплакали всі діти, скільки їх було в хаті, і, дивлячись на них, Саша теж заплакала. Почувся п’яний кашель, і до хати ввійшов високий чорнобородий мужик у теплій шапці, і через те, що в тьмяному світлі лампочки не було видно його обличчя, — страшний. Це був Кир’як. Підійшовши до жінки, він розмахнувся і вдарив її кулаком по обличчю, а вона не випустила ані пари з уст, приголомшена ударом, ї тільки присіла, і одразу ж у неї з носа пішла кров.

— Який сором, сором, — бурмотів старий, вилізаючи на піч, — при гостях отак! Гріх який!

А стара сиділа мовчки, згорбившись, і про щось думала; Фекла гойдала колиску… Як видно, усвідомлюючи себе страшним і задоволений з цього, Кир’як схопив Мар’ю за руку, потяг її до дверей і заричав, як звір, щоб здаватися ще страшнішим, але в цей час раптом побачив гостей і спинився.

— А, приїхали… — промовив він, випускаючи жінку. — Рідний братик з сімейством…

Він помолився до образа, похитуючись, витріщаючи свої п'яні, червоні очі, і казав далі:

— Братик з сімейством приїхали