Василь Махно - Вічний календар

з кімнати до кімнати, коли вони голосно розмовляли, не боячись нікого. Дещо з дому Коритовських згодом з’явилося на чортківському ринку. Потім із Чорткова надійшов наказ, після того як кілька місяців там були переселенці, дім розібрати. Хтось доніс, що в домі переночовують партизани, а переселенці їх підгодовують. Великий просторий дім посеред поля, поруч ягільницького шляху і справді ставав прихистком для повстанців, особливо зимової пори. У великій пивниці під домом чи у фільваркових прибудовах і стайнях можна було перебути морози, розвернути невеличкий госпіталь чи влаштувати пропагандистську референтуру. Можна непомітно, вздовж Джуринки, виходити до Митниці або ж перекривати шляхи, якими пересувалися військові колони чи нечисленні гарнізони. Мехаметам та іншим із Романової Комори наказали за три дні знайти собі житло в Митниці — і почалося руйнування садиби. Коли зірвали бляху й розібрали дах, упали дощі. Стирчав, як палець, комин. Крізь голу стелю дощівка просочувалася по стінах аж до підлоги. Дім змокрів. За тиждень, дочекавшись коли просохне, прийшло кілька митницьких із важкими молотами, якими лупали червоний камінь в урочищах, і ними гаратали по стінах. Коли вдавалося пробити міцно укладену на кілька цеглин стіну, яка нагадувала рот беззубого старця, розбирали випалену цеглу. Так тривало місяць. І будинок зник. Залишилися посипані гравієм доріжки, запущені й недоглянуті квітники, запліснявілий зеленим жабуринням фонтан. Високі сосни, що оточували дім, викорчували, бо вся площа призначалася тепер для переорювання під поле. Митницькі вдень і вночі переносили з горішнього фільварку бляху, цеглу, дерев’яні лати. Розібрані три кахлеві грубки перевезли до Чорткова й заново виклали в будинках, зайнятих офіцерами НКВС.

Потім Митницею поширилася чутка, що хтось пограбував каплицю Волянських. Ще здавна митницькі знали, що померлих Волянських ховали з усіма коштовностями, які належали їм за життя. Ходили чутки, що засновника роду поклали в гріб із золотою шаблею, інкрустованою діамантами, яку, начебто, він відбив у відступаючого османського загону. І що начебто та шабля належала самому Мегметові IV. Обоз, яким повертався султан після Бучацького договору, не дочекавшись підписання, бо усе й так вирішилося на користь Порти, зустрівся загонові Антонія Волянського. Ніхто не знав, що османи, які натрапили на польського гусара, перевозили особисті речі Найяснішого. У кількох возах були пташині клітки, килими, одяг, солодкаві парфуми, а також зброя. І серед усього — турецька шабля, яку золотарі Дамаска оздобили коштовними каменями. Чи то була справді султанська шабля, Волянський не знав, але нікому не сказавши, привласнив її. З покоління в покоління в селищі говорили про ту, надзвичайної краси, шаблю. Міркували, яка вона дорога, і якби знайти її та продати — то що можна було б за неї купити? Волянські так само нічого не знали. З покоління в покоління кружляли розмови за обідами у вузькому колі найближчих, але певних відомостей родина не мала. Одночасно з руйнуванням панського дому хтось вирішив, не побоявшись гріха, проникнути в гробівець, аби знайти шаблю. Перед війною якийсь із форналів, переоравши зарослу бур’янами і травою смугу, знайшов камінь. Завжди було видно там невеличкий горбок, але ніхто ніколи не звертав на нього пильної уваги. Зачепивши плугом, аж заскреготіло, той форналь побачив особливий камінь із дивним написом. Того ж дня сповіщений про знахідку Коритовський послав ще кількох форналів, щоб розкопали місце знахідки. Викопали камінь, схожий на могильну плиту. Від тривалого часу — бо камінь довго пролежав у землі — він почорнів. Коли знахідку привезли на фільварок, Коритовський зміг роздивитися напис, зроблений арабською в’яззю. Феліціян сповістив про знахідку до воєводства. Незабаром із Краківського археологічного музею до Митниці вислали делегацію на чолі з професором історії Яґеллонського університету. Гості тиждень мешкали в Коритовських. Поки готувалися перевозити знахідку, в розмові з Феліціяном професор сказав, мовляв, перше прочитання говорить, що це надгробний камінь османського паші. Написано було: «Такого то року… паша Ісмаїл у бою з… загинув….» Камінну плиту перевезли фірою до Джурина на залізничну станцію, звідти — через Станиславів і Львів — до Кракова.

Голова сільської ради Юстин Микуляк спровадив переселенців до горішнього фільварку. Оддалік за чорними деревами виднілися острівці будівель польських колоністів. Юстин сказав, що поляки вибираються до Польщі й, може, когось із прибулих переселять на їхні господарства. Іншим — підшукають хати в селищі. Перші тижні для переселенців минули в клопотах. Опинившись серед чужого поля, вони не знали жодних стежок-доріг. Мехамети зайняли вітальню. Їх було дев’ятеро душ, тому ніхто з односельців не заперечував. Інші розмістилися в спальнях і навіть у господарських прибудовах. Минув березень. Мехамети знайшли місце худобі у стайнях, а мішки з пшеницею й житом склали поруч зі збитими наспіх ліжками. Текля прихопила з собою насіння квітів та клуби коренів, які хотіла висадити навесні, але передумала. Невідомо ж скільки вони будуть тут, серед цих полів. Дім Коритовських знову ожив. Наповнився дитячими голосами та старечим кашлем. Навколишні поля тепер перейшли у власність зайців, кротів і польових мишей. Привезені запаси харчів закінчувалися. Народжене у вагоні потяга теля Мехамет протримав перші дні у вітальні. Потепліло — привів його до корови-матері. Мехаметові діти крутилися біля теляти щодня, пильнуючи, щоб новонародженому було тепло. Кожного року землю, відталу від морозу, хай навіть із латками снігу, можна було засівати — Мехамети та їхні односельці знали, з чого розпочинати весну. Якби запитати Юрія, де їхнє поле, то, йдучи вздовж Сяну навпомацки, він усе одно став би на своєму. А тут, у Митниці, на панському розграбованому фільварку, переживши мінливу березневу погоду — то приморозки, то відлиги, — не знав, що далі чинити.

У Митниці знову організовували колгосп. Бо той довоєнний проіснував неповних півтора року. За німців господарі знову позабирали собі свої морґи, а на панських ланах створили ліґеншафт. Десь у квітні, не чекаючи ніяких вказівок, жінки панського дому перекопали рискалями кілька соток у найближчих полях і посадили городину. Починали вбиратися у цвіт яблуні, сливи і грушки в саду Коритовських, який колись орендував Ашкеназі. Пробилася перша зеленина. Переселенцям відлягло від серця. Серед цих просторів призабувся переселенчий потяг, звикли до співжиття у великому будинку з колонами родини, які волею обставин опинилися під одним чужим дахом.

У Мехаметів було молоко. Ялівку, куплену в Лежайську перед депортацією, продав Юркові поляк, що працював у тамтешніх німецьких колоністів. Відтак сказав, коли сторгувалися, що худобина племінна, з самої Голландії. Вим’я в ялівки й справді було в півтора рази більшим, аніж у звичайних місцевих корів.

До того ж, ялівка вже була тільною. Народжене перед прибуттям до джуринської станції теля, тручись мордочкою об розбухле від молока вим’я своєї матері, випивало лише половину. Решту пили Мехаметові діти. Але як у великому домі, коли в інших родин привезені корови чи ялівки ще не отелилися, можна було спокійно пити своє молоко? Текля сказала Юркові, що з вечірнього надою ділитиме поміж іншими дітьми.

На початку квітня до дому Коритовських бричкою під’їхало двоє. Проїхали вздовж соснової алеї і,