Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

капот і роздратувався ще дужче: він не вірив, волів не вірити й водночас не міг позбутися неконтрольованого страху, що потвори, які чигають на дівчину вві сні, доберуться й до нього.

– Ти в нормі? – повернув голову до Рути.

Вона знизала плечима:

– Бувало й краще. – Потім глянула на його руки. – Ти нічого не приніс.

Русецький дістав з кишені джинсів смартфон.

– Я сказав батькові, що завантажу кілька старих фоток, а сам знайшов на компі ПДФ-інструкцію з експлуатації «Веріана» та скинув собі на пошту. Не треба, щоб він щось запідозрив.

Дівчина втупилася в телефон. Хлопець тримав його, не активуючи.

– І що в інструкції?

– У ній понад сотня сторінок. Ти думала, я прочитаю її, спускаючись сходами?

Тимофій завів машину. Рута запитала:

– Який у нас план?

– Уночі проникнемо до протипухлинного центру. Я нібито між іншим поцікавився у батька, що там і як. Ремонт у відділенні закінчують, через тиждень офіційне відкриття, і це майже напевно означає, що апарат уже встановлено та під’єднано до мережі. Якщо «Веріан» таки ввімкнено і якщо він хоча б наполовину такий «розумний», як про це говорив батько, ми проскануємо твій мозок і спробуємо зруйнувати блакитну пляму в ретикулярній формації. Якщо хоча б одне із цих «якщо» не вигорить… – анестезіолог двічі поспіль стенув плечима, – ну, шукатимемо інші варіанти.

Дівчина сподівалася, що він знає, що робить.

– Куди ми зараз?

– До мене додому. – Тимофій переставив важіль на першу передачу, проте не рушав. – Тобто я їду додому. А ти як хочеш. – Він секунду вагався. – Нас не повинні бачити разом.

Рута підібгала губи. Хлопець доклав зусиль, аби остання фраза прозвучала якомога більш нейтрально, але слова однаково були образливими.

– Я нікуди не піду. – Вона боялася відпускати Русецького. Що, як той передумає?

Хлопець барабанив пальцями по керму. Зрештою, не повертаючи голови, озвався:

– І ще одне… – Двигун працював ухолосту, Тимофій зосереджено розглядав цятки на лобовому склі, що лишилися після зіткнень із комахами. – Сподіваюся, ти усвідомлюєш, на що я зважуюся. Якщо нас упіймають у протипухлинному центрі чи хтось просто довідається, що я замислив, моїй кар’єрі кінець. І не тільки кар’єрі. Скасуванням ліцензії справа не обмежиться. Мабуть, мене ще й посадять.

Рута скривилася, неначе набрала до рота меленого скла, й нагадала, що у неї на кону дещо більше:

– А я тоді помру. – Вона відвела погляд і буркнула: – Я все розумію.

Хлопець посовгався на кріслі, немов щось йому муляло.

– Я про те, що, раптом щось піде не так, я заперечуватиму факт нашого знайомства. – Його борлак двічі смикнувся: вгору-вниз, вгору-вниз. – І навіть якщо нам вдасться, а тобі заманеться потім комусь розповісти цю історію, я наполягатиму, що не знаю та ніколи не знав тебе.

«Для початку видали мої фото з телефона», – подумала Рута.

– Усе гаразд, – мовила вголос. – Я тебе почула.

– Добре.

Тимофій відпустив зчеплення й повільно рушив.

Затиснувши долоні між колін, дівчина продовжувала дивитися вгору. Свинцеве небо на заході могильною плитою причавлювало землю.

102

Упродовж шести годин Тимофій уставав з-за столу лише для того, щоб сходити до туалету. Він зосереджено вивчав англомовну інструкцію з експлуатації апарата для радіохірургії «Varian RRT іМ6 System» (RRT було скороченням від Robotic Radiation Therapy[30]). Хлопець намагався нічого не пропускати, проте часу було обмаль, а тому розділи, які вважав менш важливими, читав по діагоналі. Апарат реально виявився таким крутим, як про нього розповідав батько. Окрім надточного та повністю автоматизованого гамма-ножа, який знищував обрану мішень у тілі пацієнта шляхом вибіркової йонізації тканин електронами чи за допомогою гамма-випромінювання, апарат було обладнано найсучаснішою системою стереоскопічної навігації, до якої належали комп’ютерний томограф, рентгеноскоп та інфрачервоні камери, що вкупі давало змогу стежити за ходом операції в режимі реального часу. Найважливіше – спеціальний алгоритм розраховував, як рухати та скільки часу втримувати роботизовану руку в конкретному положенні, щоб мінімізувати ушкодження прилеглих до мішені тканин. Що далі хлопець просувався, то більше переконувався: якщо вдасться запустити апарат, з усім іншим проблем не виникне.

Рута тим часом лежала на дивані та накачувалася енергетиками. Дорогою від Тимофієвого батька вона попросила Русецького зупинитися біля «Сільпо» та купила шість банок «Burn», три вже випила, однак ближче до вечора, коли до кофеїну в крові додався адреналін, зупинилася – три інші так і лишилися не відкритими. Рута не перехотіла спати, просто страх заснути поступився місцем страхові померти від серцевого нападу: вона почувалася так, ніби в її грудях неспокійно роїлися оси, які на спробу глибоко вдихнути відгукувалися розлюченим гудінням.

За півгодини до півночі Тимофій посмажив собі яєчню із шести яєць. Він пропонував поїсти Руті, проте дівчина відмовилася. На той момент вона вже місця собі не знаходила.

Повечерявши, хлопець востаннє переглянув інструкцію, окремо виписав пункти меню та команди, які могли знадобитися, дістав із шухляди ліхтарик і пару латексних рукавичок, а тоді промовисто зиркнув на Руту. Дівчина підвелася й кивнула, мовляв, я готова. Замикаючи двері квартири, Тимофій здавався спокійним, абсолютно певним себе, і лише іноді, коли Рута не дивилася, крізь незворушну маску проступали справжні почуття: Русецький кривився, розуміючи, що всередині в нього все холоне, а жижки трусяться не менше, ніж у Рути.

103

Обласний протипухлинний центр розташовувався на іншому боці Рівного. Тимофій узяв таксі (остерігався світити своєю «Пандою») та попросив водія висадити їх на Дубенській. Далі вони з Рутою дворами пройшли до масивної чотириповерхової будівлі, пофарбованої у білий і блідо-рожевий кольори. Центральний вхід, а також кілька вікон на горішніх поверхах тьмаво світилися.

Територію диспансеру відгороджував невисокий дротяний паркан. Тимофій і Рута зупинилися за сотню метрів від облупленої прохідної. Праворуч проглядалася слабко освітлена й порожня стоянка для автомобілів. Хлопець не ризикнув піти навпростець, знаком показав дівчині рушати за ним і, тримаючись у тіні невисоких сосен і модрин, що росли довкола стоянки, попрямував на захід. Через хвилину вони опинилися перед замаскованим кущами розривом у дротяному паркані, куди не досягало світло ліхтарів, і по черзі – спочатку Тимофій, а за ним Рута – протиснулися на подвір’я.

– Ти знаєш, де те відділення? – сапаючи від хвилювання, запитала дівчина.

– Отам, – хлопець махнув рукою в темряву, – з іншого боку. До нього зробили окремий вхід.

Хмари розійшлися. Ніч видалася безмісячною, тільки приглушене сяйво зірок залишало на темряві сріблястий наліт. Тимофій, обережно ступаючи,