Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

ніякі плачі. Є тут якась поразка, що зводить нанівець усі наші досягнення. Родюча земля, рівно висаджені дерева, міцні стовбури й достиглі фрукти. І діти, які вмирають від пелагри — мусять умерти, бо апельсини не дають прибутку. І слідчі повинні заповнити експертний висновок: смерть від недоїдання — тому що їжа мусить гнити, тому що її прирікають на гниття.

Люди приходять з риболовними сітями, щоб виловлювати картоплю в річках,— але вартові женуть прибульців геть; люди приїжджають на деренчливих драндулетах, щоб підбирати звалені помаранчі,— але плоди обприскують гасом. І люди застигають непорушно, і спостерігають, як спливає за водою картопля, і слухають, як верещать свині, котрих ріжуть, скидають у кювети і негайно заливають вапном; і споглядають гори апельсинів, по яких сповзає гнила помийна рідина; і в очах людських — безнадія, і в очах голодних зростає гнів. У людських душах достигають соком грона гніву і важчають, важчають, щоб зродити врожай.

Розділ 26

 таборі Відпетча ввечері, коли широкі навислі хмари заволокли західний небокрай, пломеніючи берегами, родина Джоудів затрималася після вечері. Мати вагалася, перш ніж почати мити тарілки.

— Нам тре’ дещо зробити,— сказала вона. І вказала на Вінфілда.— Гляньте-но на нього,— мовила мати. І всі подивилися на хлоп’я.— Уві сні судома ’го хапає, смиканий весь. А на лице погляньте.— І всі засоромлено потупилися.— На самих перепічках сидить,— вела далі мати.— Ми тут уже місяць. А Том лише п’ять днів пропрацював. А ви всякчас митаритеся, голову ламаєте, де роботу знайти — і все’дно без роботи. І поговорити боїтеся. А гроші спливли. А ви поговорити боїтеся. От увечері поїсте, а потім розходитеся. Поговорити духу не стає. Ну от і маєте. Ружа Шаронська вже на останніх днях, а погляньте на її лице. Тре’ відверто поговорити. Тепер ніхто не встане, доки не поміркуємо разом і не вирішимо, як далі бути. Сала на день вистачить, борошна — на два, ще є десяток бараболі. Отепер поміркуйте, давайте!

Усі дивилися в землю. Батько чистив шкарубкі нігті складаним ножем. Дядько Джон розхитував скалку в дерев’яному ящику, на якому сидів. Том ущипнув нижню губу та відтягнув її від щелепи.

Нарешті він дав спокій своїй губі та стиха промовив:

— Ми скрізь шукали, ма’. Сті’ки наїздили, що не можемо більше бензин палити. У кожні ворота заїжджаємо, до кожної хати зазираємо, навіть якщо знаємо, що там нічо’ не буде. Повсякчас міркуємо. Їздимо, шукаємо, навіть якщо знаємо, що нічо’ не знайдемо.

Мати гнівно промовила:

— Ви не маєте права розкисать. Сім’я йде на дно. Ви просто права не маєте.

Батько роздивився свій вишкрябаний ніготь.

— Тре’ нам їхати,— сказав батько.— Не хочеться. Файно тут, і люди файні. Боялися ми, як би не потрапити знов до яко’ось Гувервілля.

— Ну, якщо тре’, то тре’. Спершу нам тре’ поїсти.

Втрутився Ел:

— У мене є бензин у вантажівці. Нікому не дозволю туди лазити.

Том усміхнувся:

— Ну, в Ела трохи лою в голові є, хай він у нас і джиґун.

— А тепер міркуйте,— сказала мати.— Сил у мене більше нема дивитися, як сім’я голодує. Сала на день лишилося. Настане день Ружі Шаронській родити — вона ситою має бути. Міркуйте!

— Але тут гаряча вода і туалети...— почав батько.

— Ну, туалетів їсти не будеш.

— Був один сьо’дні,— сказав Том,— шукав робітників для Мерісвілля. Фрукти збирати.

— Ну і чом би нам не поїхати до Мерісвілля? — наполягала мати.

— Не знаю,— сказав Том.— Щось він мені надійним не здався. Не сказав, скільки платять. Сказав: «Не знаю точно».

Мати промовила:

— Усе’дно їдьмо до Мерісвілля. Неважливо, скільки платять. Усе’дно їдьмо.

— Та це така далечінь,— не погодився Том.— І грошей на бензин нема. Не доїдемо туди. Ма’, ви сказали, щоб ми поміркували. Та я ж нічо’ більш не роблю, ті’ки міркую.

До розмови долучився дядько Джон:

— Тут один казав, що бавовну збиратимуть — на північ звідси, біля місця, яке Туларе зветься. Це не так далеко — так він казав.

— Ну, тоді їдьмо, і якнайшвидше. Не можу тут більше лишатися, хоч як отут файно.— Мати взяла відро і попрямувала до санітарної частини, щоб набрати гарячої води.

— От мамка лютує,— сказав Том.— Бачу, вона от-от оскаженіє. Уся аж кипить.

Батько полегшено мовив:

— Ну добре, що вона відкрито поговорити примусила, це ліпше. А то я щоночі собі мізки сушив, аж голова палала. Тепер хоч якусь дамо раду.

Мати повернулася з відром води, над якою здіймалася пара.

— Ну,— наполегливо спитала неня,— поміркували, додумалися до чо’ось?

— Та от намагаємося,— відповів Том.— Тепер припустімо: приїдемо ми на північ, де бавовна дозріває. Ми тут усіх розпитали. І знаємо: нічо’ тут нема. Поскладаємо все та й поїдемо на північ. А коли бавовна дозріє, ми якраз там будемо. А я хтів би бавовну позбирати. Еле, у тебе повний бак?

— Майже — двох дюймів бракує.

— Маємо туди дістатися.

Мати тримала тарілку над відром.

— Ну? — вимагала неня.

Том відповів:

— Ваша взяла. Поїдемо, мабуть. Так, тату?

— Гадаю, тре’,— відповів батько.

Мати швидко зирнула на нього:

— Коли?

— Ну... не зволікаймо. Найліпше, мабуть, зранку.

— Нам тре’ їхати вранці. Я ж казала вам, скі’ки лишилося.

— Ма’, і не думай зара, ніби я лишатися хочу. У мене кишкам давно добре не велося — два тижні як слід не їв. Звісно, щось перехоплював, але що з того.

Мати занурила тарілки у відро.

— Завтра їдемо,— сказала вона.

Батько чмихнув.

— Схоже, часи змінилися,— саркастично промовив він.— Був час, коли чоловік наказував, як чинити. Здається, тепер баби всім порядкують. Схоже на те, що скоро без дрючка не обійтися.

Мати поставила вимиту олов’яну тарілку, з якої ще крапала вода, на ящик. Роблячи це, всміхнулася, не підводячи голови.

— Буде тобі дрючок, чоловіче,— сказала вона.— От настане час, коли їжі буде досхочу, тоді, мо’, залюбки дрючком гамселитимеш, і шкура в тебе цілою буде. Але ж ти нічо’ не робиш, а тре’ думати і працювати. Якби робив це — гамселив би дрючком, а жінки тихо велися б, носом шморгали і сиділи б як миша під віником. Але тепер ти дрючка на жінку не піднімеш — битися доведеться, бо в мене теж дрючок