Гі де Мопассан - Твори. Том 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже.
Дю Руа прошепотів:
— Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?..
— Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так?
Він відповів, покручуючи вуса:
— Еге, та й сама мати ще в соку!
Але Мадлен обурилась:
— Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше.
«Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?»
Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь.
Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!»
Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа:
— Як ся маєте, пане?
— Дуже добре, дитино моя, — відповів він.
І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла.
Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа.
Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки.
— Як часто я думав про вас! — сказав він.
— І я теж, — відповіла пані де Марель.
Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись.
— Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас!
— І я теж.
— Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене?
— І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно».
— Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена.
— Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує.
— Та що ти!
— Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє».
Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив:
— Дай твої губи.
Вона виконала його бажання.
— Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він.
— Та… на Константинопольській вулиці.
— Як?.. Хіба квартира ще вільна?
— Так… Я залишила її за собою.
— Залишила за собою?
— Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене.
Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням!
— Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові?
— Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав.
Дю Руа не міг стриматись від сміху:
— Як це вчасно!
Клотільда наївно відповіла:
— О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш.
— Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина.
— А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті?
— Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця.
— І це все?
— Це все… Що ж до серця…
— Розумію. Проте вона мила.
— Так, але вона мене не хвилює.
Він наблизився до Клотільди й прошепотів:
— Коли ми побачимось?
— Та завтра… якщо хочеш.
— Гаразд. Завтра, о другій пополудні?
— О другій пополудні.
Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів:
— Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї!
Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла:
— Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень.
І Дю Руа пішов, щиро втішений.
Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер».
Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок.
У четвер він спитав Мадлен:
— Ти не підеш на змагання у Ріваля?
— О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів.
І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода.
Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива.
У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь-яких крайностей.
Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку.
Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли.
Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям».
Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори. Том 1», після закриття браузера.